Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

й обману» — заради добра підвладних, квапиться додати Платон. А це, як ми вже знаємо і знову бачимо з Платонового посилання на медицину, означає «для блага держави». (Кант якось зауважив зовсім з іншого приводу, що сентенція «Чесність — це найкраща політика» може й справді викликати запитання, тоді як думка «Чесність ліпша за будь-яку політику» — незаперечна7.)

Яку саме неправду Платон має на гадці, коли закликає правителів вживати сильнодіючі засоби? Р. Кроссман справедливо наголошує, що Платон має на увазі «пропаганду, засоби для контролю за поведінкою... переважної більшості підвладних»8. Звісно, Платон насамперед мав на думці саме це, але Кроссман, як мені здається, не правий, припускаючи, що пропагандистська брехня спрямована лише на підвладних, а правителі повинні бути повністю поінформованою інтелігенцією. Я, навпаки, гадаю, що абсолютний Платонів розрив з усім, що нагадує Сократів інтелектуалізм, не є таким очевидним, як у тому місці, де він двічі висловлює свою надію, що навіть самі правителі, принаймні через кілька поколінь, можливо, будуть змушені повірити в його грандіозну пропагандистську брехню,— я маю на увазі його расизм, його міф про Кров і грунт, відомий ще як міф про Метали в людині та про народжених землею. Тут ми бачимо, що Платонові утилітаристські та тоталітарні принципи панують над усім, навіть над привілеєм правителя знати правду і вимагати, щоб її йому казали. Бажання Платона, щоб правителі самі вірили в пропаганду, коріниться в його сподіванні на посилення її благотворної дії, тобто зміцнення влади панівної раси і, зрештою, заборони всяких політичних змін.

II

Пропонуючи міф про Кров і грунт, Платон одразу прямо визнає, що це вигадка. «Що ж,— промовляє Сократ у «Державі»,— чи не слід нам вигадати якусь підходящу небувальщину, що в них, як ми нещодавно говорили, часом буває потреба? Якщо нам пощастить, то одна-єдина царствена неправда переконає навіть самих правителів, а як ні, то принаймні решту населення міста»9. Досить цікавим тут є використання терміна «переконати». Переконати когось повірити брехні означає, точніше, ввести кого-небудь в оману або містифікувати. Правильніше було б у дусі відвертого цинізму цього уривка перекласти: «якщо пощастить, то ми містифікуємо навіть самих правителів». Платон вживає термін «переконання» напрочуд часто, і його поява в наведеному уривку проливає світло й на інші фрагменти. Це слово, зустрінуте десь-інде, має попередити нас, що Платон має на увазі пропагандистську брехню, а надто, коли він обстоює твердження, що політик повинен правити «за допомогою як сили, так і переконування»10.

Проголосивши «царствену брехню», Платон замість того, щоб перейти безпосередньо до викладу свого міфа, попереджує його багатослівним вступом, схожим на довгу передмову до його відкриття справедливості. На мою думку, це засвідчує про Платонове почуття ніяковості. Схоже, він не сподівався, що ця розповідь здобуде схвальні відгуки його читачів. Сам міф пропонує дві ідеї. Перша — зміцнити оборону рідної країни, стверджуючи, що воїни міста — це автохтони, «народжені землею їхньої країни» і готові до захисту держави, що була їхньою матір'ю. Звісно, не ця давня й добре відома ідея була причиною Платонових вагань (хоча текст діалогу підводить до такої думки). А ось друга ідея, «решта оповіді» — це міф про расизм: «Бог... вклав золото в тих, хто має здібності до правління, срібло — в помічників, а залізо і мідь — у селян та інших виробників»11. Ці метали спадкові, а отже, є характерними расовими ознаками. В цьому фрагменті, де Платон, з певними ваганнями, вперше знайомить із своїм расизмом, він припускає ймовірність того, що діти можуть народитися з домішкою металу, якої не було в їхніх батьків, а отже, слід визнати, що цим він проголошує таке правило: якщо в якомусь із нижчих класів «народяться діти з домішками золота і срібла, то їх треба... призначати охоронцями та... помічниками». Але в подальшому тексті «Держави» (а також і в «Законах») Платон скасовує цю поступку, зокрема в розповіді про Падіння людини і Число12, яку вже почасти було цитовано в розділі 5. З цього уривка ми дізнаємося, що тих, у кого є хоч якийсь домішок неблагородних металів, слід виключати з вищих класів. Таким чином, можливість домішок і відповідна зміна статусу означає лише, що дітей благородних батьків можна принизити, якщо в них знайдуть ознаки виродження, але нікого з низькородних не можна піднести. Наприкінці розповіді про Падіння людини Платон описує, в який спосіб змішування металів неминуче призведе до руйнації: «Коли залізо домішається до срібла, а бронза до золота, з'являться різні відхилення та безглузді аномалії, які, де б вони не виникли, одразу породжують розбрат і ворожість. І треба визнати, що коли виникає розкол, він завжди має таку природу»13. Саме в такому світлі ми повинні розглядати цинічну пародію на пророцтво, виголошену гаданим оракулом: наприкінці міфа про Народжених землею: «Держава загине, якщо її боронитимуть залізо й мідь»14. Платонове небажання проголосити расизм одразу в його найбільш радикальній формі, на мою думку, свідчить про те, що він розумів, наскільки ця теорія суперечить демократичним та гуманістичним тенденціям його доби.

Якщо зважити на щире визнання Платоном, що його міф про Кров і грунт — це пропагандистська брехня, то стає незрозумілим тлумачення цього міфа коментаторами. Ось що пише Дж. Адам: «Без нього (міфа) наведений опис держави був би неповним. Нам потрібні певні гарантії незмінності міста... і ніщо не узгоджується краще з моральним та релігійним духом, що переважає в Платоновому... вихованні, ніж ті гарантії, які він мав знайти у вірі, а не в розумі»15. Я згоден (хоч Адам мав на гадці трохи інше), що ніщо не узгоджується краще з Платоновою тоталітарною мораллю, ніж його захист пропагандистської брехні. Однак я не зовсім розумію, як релігійно та ідеалістично настроєний коментатор може проголошувати, хоч і непрямо, що релігія і віра стоять на одному рівні з опортуністичною, тобто корисливою, брехнею. По суті, коментар Адама нагадує про конвенціоналізм Гоббса, про той погляд, що релігійні догми, попри свою хибність, є вкрай потрібним і найпридатнішим політичним засобом. Таке міркування доводить нам, що Платон, зрештою, був більшим конвенціоналістом, ніж можна помислити. Він без жодних вагань запроваджує релігійну віру «за домовленістю» (слід повірити в щирість його визнання, що це лише умовне припущення), тоді як визнаний конвенціоналіст Протагор принаймні вірив, що в творенні законів нам допомагало божественне натхнення. Важко збагнути, чому ті з Платонових коментаторів16, котрі вихваляли його за опір згубному конвенціоналізму софістів, а також за впровадження духовного натуралізму, який, зрештою, спирався на релігію, не змогли піддати критиці те, що він обрав основою для