Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

релігії домовленість, чи радше вигадку. По суті, Платонове ставлення до релігії, яке розкриває його «натхненна брехня», практично тотожне поглядам Критія, улюбленого Платонового дядечка, блискучого ватажка Тридцяти тиранів, котрі після Пелопоннеської війни встановили в Афінах криваву диктатуру. Поет Критій першим оспівав пропагандистську брехню, винахід якої він змалював у вражаючих віршах, що вихваляють мудрого й лукавого чоловіка,— він вигадав релігію, аби переконати людей, тобто залякати їх і примусити до покори17.

Тоді прийшов мудрець лукавий

Й посіяв перший страх перед богами.

Він вигадав спокусливе учення, той міф.

Що правду за словоблудством затулив.

Торочив про богів жорстокосердих,

Що мешкають в палацах занебесних,

І вергають сліпучі блискавиці.

Отак, людей, скувавши страхом

І оточивши їх чертогами богів,

Зачарував і залякав він смертних,

І безуряддя на порядок обернув.

На Критіїв погляд, Релігія — це не що інше, як царствена брехня видатного і гострого на розум політика. Платонова точка зору на диво подібна до Критієвої — як у передмові до міфа в «Державі» (коли він щиро визнає, що міф — це брехня), так і в «Законах», де Платон говорить, що запровадження обрядів і богів «слід доручити видатному мислителю»18. Та чи всю правду вже сказано про Платонове ставлення до релігії? Може, він у цій галузі був лише опортуністом, а сам дух його ранніх творів, що так різниться від останніх, був чисто сократівським? Звісно, на це питання не можна дати визначену відповідь, хоч інтуїтивно я відчуваю, що навіть у його пізніх працях можна часом виявити правдивіші прояви релігійних почуттів. Втім, я вважаю, що скрізь, де Платон розглядає релігійні проблеми у їхньому зв'язку з політикою, його політичний опортунізм витісняє усі інші почуття. Тому Платон і вимагає в «Законах» якнайсуворішої кари навіть для найчесніших та найшанованіших людей19, якщо їхні уявлення про богів не співпадають з поглядами держави. До їхніх душ має закликати Нічна рада інквізиторів20, а якщо вони будуть уперто триматися своїх поглядів чи повторюватимуть нападки, то обвинувачення у непоштивості до богів означатиме смерть. Невже Платон забув, що Сократ наклав головою саме через таке обвинувачення?

Платонова центральна релігійна доктрина доводить, що саме державні інтереси, а не інтереси релігійнії віри, спричиняють до таких вимог. Боги, повчає він у «Законах», суворо карають усякого, хто обрав не ту сторону в конфлікті добра і зла, що його Платон пояснює як конфлікт між колективізмом та індивідуалізмом21. А боги,— наполягає Платон,— не прості глядачі, вони жваво цікавляться людьми. До них не можна підлеститись. Ані молитви, ані пожертви не змусять їх відмовитися від покарання22. Політичний інтерес, що лежить у підоснові цього вчення, цілком зрозумілий, а Платонова вимога, щоб держава душила всі сумніви щодо будь-яких аспектів цієї політико-релігійної догми, надто доктрина, що боги ніколи не відмовляються від покарання, прояснює його ще більше.

Платонів опортунізм та його теорія брехні, звичайно, утруднюють тлумачення його висловлювань. До якого ступеня він вірив у свою теорію справедливості? До якого ступеня він вірив у правильність проповідуваних ним релігійних доктрин? Чи не був він сам атеїстом, попри свою вимогу карати інших (менших) атеїстів? Не сподіваючись отримати визначені відповіді на ці запитання, я, втім, вважаю, що було б важко та й методологічно неправильно позбавити Платона права на трактування сумніву на його користь. Я маю на увазі насамперед незаперечну і глибоку щирість його віри в нагальну необхідність заборонити всі зміни. (До цього питання я повернуся в розділі 10.) З іншого боку, безсумнівно, що Платон під порядковує сократівський принцип любові до істини більш фундаментальному принципові необхідності зміцнення правління панівного класу.

Втім, цікаво зауважити, що Платонова теорія істини трохи не така радикальна, як його теорія справедливості. Як ми пересвідчилися, справедливість, на ділі, визначається як те, що служить інтересам його тоталітарної держави. Звичайно, можна було б і концепцію істини визначити на такий самий утилітарний чи прагматичний манер. Платон міг би заявити, що міф правдивий, оскільки все, що служить інтересам мого міста, повинно вважатись, а відтак і називатись «істиною», а інших критеріїв, правди не повинно бути. У теорії аналогічний крок зробили прагматики — послідовники Гегеля, а на практиці — сам Гегель і його послідовники-расисти. Але Платон зберіг в собі ще достатньо сократівського духу, щоб чесно зізнатись у своїй брехні. На мою думку, крок, що його зробили гегельянці, ніколи не спав би на гадку жодному з послідовників Сократа23.

III

Отже, ми достатньо поговорили про роль ідеї Істини у Платоновій найкращій державі. Проте опріч Справедливості та Істини, ми ще повинні розібрати й інші його ідеї, такі як Добро, Краса та Щастя, якщо хочемо усунути всі заперечення, порушені в розділі 6 стосовно нашого трактування Платонової політичної програми як чисто тоталітарної й заснованої на історицизмі. Метод дослідження як цих ідей, так і Мудрості, котру ми вже частково розглядали в попередньому розділі, можна вивести, поміркувавши над дещо негативним наслідком нашого аналізу ідеї істини. Бо цей наслідок порушив нову проблему: «Чому Платон вимагає, щоб філософи були царями чи царі — філософами, якщо він визначає філософа як прихильника правди і водночас наполягає, щоб цар був «хоробрішим» і вдавався до брехні?»

На це запитання, по суті, є лише одна відповідь: Платон мав на увазі зовсім інше, коли вживав термін «філософ». І справді, в попередньому розділі ми бачили, що його філософ — це не самовідданий шукач мудрості, а її гордий носій. Він — учена людина, мудрець. Ось чому Платон вимагає запровадити правління ученості — софократію, якщо можна так її назвати. Для того, щоб збагнути цю вимогу, нам слід спробувати з'ясувати, виконання яких обов'язків вимагає від правителів Платонового міста бути носіями знання, «філософами, що пройшли повний курс навчання», за словами Платона. Функції правителів, які ми будемо розглядати, можна розділити на дві великі групи, а саме — ті, що пов'язані із заснуванням держави, і ті, що пов'язані з її збереженням.

IV

Найперша і найважливіша функція філософа-царя — бути засновником і законодавцем держави. Зрозуміло, чому для виконання цього завдання Платонові потрібен філософ. Для стабільності держава повинна бути точною копією божественної «форми» чи «ідеї» Держави. Але тільки філософ, що осягнув найвищу з наук — діалектику, здатний побачити і скопіювати небесний Оригінал. Особливо Платон наголошує на цьому в тій частині «Держави», де він розвиває свої аргументи на користь верховної