Читати книгу - "20 000 льє під водою"

186
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 122
Перейти на сторінку:
збирають пташині аферисти. Потім вони майстерно вклеюють їх або вшивають у хвіст якогось безталанного папуги, перед тим общипавши його. Насамкінець вони зафарбовують шви і стики, лакують підставне чучело і продають ці шедеври власної майстерності європейським музеям або приватним колекціонерам.

— А що, ці туземці не дурні, — сказав Нед Ленд. — Хоч птиця і підробка, проте пір'я справжнє. Яка тут біда, адже ті, хто купує птицю, не має наміру зробити з неї печеню.

Я був задоволений, моє бажання мати живу райську пташку здійснилося. А от Нед Ленд нервував, його душа мисливця прагнула віднайти свою дичину. Та ось і йому поталанило: близько другої години дня він підстрелив нічогенького кабанця, одного з тих, яких туземці називають «барі-утангами». Це було на часі, тепер ми могли розраховувати на справжні м'ясні страви. Щасливий мисливець пишався своїм успіхом. Лісова свиня, в яку влучила електрична куля, впала замертво. Канадець оббілував кабана, випатрав і нарізав кожному по два великі шматки на відбивні до обіду.

Ми продовжили полювання. Наш кабанець виявився добрим на початок, бо дуже скоро Консель і Нед Ленд вихвалялися своїми новими мисливськими перемогами.

Вони обидва увійшли в раж. Нишпорячи у чагарнику, друзі сполохали стадо кенгуру Тварини пустилися навтьоки, підскакуючи на своїх сильних ногах. Швидкість, з якою вони втікали, мене вразила, та все ж була занадто низькою, щоб урятуватися від куль.

— Погляньте, пане професоре! — кричав Нед Ленд, збуджений удачею. — Чудо — не дичина, а якщо її ще й утушкувати! Тут стільки м'яса… і все лише для нас! Два, три… гай-гай! П'ять штук, професоре! А ті телепні з «Наутилуса» нехай нюхають і слинки ковтають, раз їм тільки рибу подавай!

У такому настрої можна було перебити ціле стадо, та сумчастих врятувала славолюбна натура гарпунера, він-бо заговорився, а тимчасом кенгуру поскакали подалі від небезпеки. Але й того, що мої супутники настріляли, було достатньо: дюжина їстівних жертв. Як на мене, того навіть забагато для трьох їдців.

Консель на радощах почав хизуватися своїми знаннями і на голос повідомив, що кенгуру — це перший ряд ссавців, у яких відсутня плацента.

Підстрелені тварини були невеличкі. Вони належали до виду «кенгуру-кроликів», які зазвичай живуть у дуплах дерев і наділені надзвичайною спритністю.

Ми були дуже задоволені результатами полювання. Класична свинина, екзотична кенгурятина — запаси і на будні, і на свята! Нед Ленд будував плани на завтрашній день: він пропонував знову повернутися на острів і перестріляти усе, що рухається. Але він, звичайно, і гадки не мав, що непередбачені обставини можуть завадити його грандіозним планам.

Близько шостої години вечора ми вийшли на берег моря, знову нав'ючені, цього разу не овочами і фруктами, а тушками. Наш човен стояв там, де ми його припнули. За дві милі від берега з-за хвиль виднівся силует «Наутилуса», який з берега виглядав, як рифова смуга.

Час для вечері на острові ще залишався, тож Нед Ленд змінив амплуа — з мисливця перетворився на кухаря. Мушу визнати, що він був майстром у кулінарному мистецтві. Відбите каменем м'ясо з «барі-утанга» зашкварчало на вуглинах, збурюючи наші шлункові соки, сам запах був смачний, що вже й казати про самі відбивні!

Я зловив себе на думці, що й сам, як наш ненажера-канадець, просто чманію від смаженого м'яса! Ми начебто й не голодували на борту «Наутилуса», і їли не макарони, а морські делікатеси, та м'ясо — це м'ясо! Смакуючи відбивні з кабана, я не вірив сам собі, що зміг так довго обходитися без звичної їжі.

Наш обід був, хоч і пізній, зате шикарний. Після відбивних ми ум'яли ще двох припутнів, сагове тісто, плоди хлібного дерева, декілька манго, ананаси, — я б і зараз не відмовився так пообідати. А для повноти трапези ми пили сік кокосових горіхів, що перебродив і навів на нас дурману не гірше за будь-який інший слабоалкогольний напій. Не можу навіть гарантувати, що думки моїх друзів тоді були ясними, бо вони випили цього соку більше, ніж я.

— А що станеться, якщо ми сьогодні не повернемося на борт «Наутилуса»? — скоріше пропонував, ніж запитував Консель.

— А хто нам завадить більше ніколи туди не повертатися? — підхопив тему Нед Ленд.

Я хотів було заперечити, але не встиг. Перед нашими ногами, немов просто з неба, упав камінь. Чомусь нам усім враз перехотілося балакати і, здається, усі миттю протверезіли.

Розділ двадцять другий

Блискавка капітана Немо

Ми втрьох, немов за командою, повернулися у бік лісу: я завмер з відкритим ротом (саме збирався вкусити манго); Нед Ленд також був здивований, але механічно продовжував трапезу. Консель озвався першим:

— Каміння не падає з неба, хіба що метеорити. Другий камінь, гладкий і круглий, вибив з рук Конселя апетитну лапку припутня.

Ми скочили на ноги і позакладали рушниці на плечі, налаштовуючись на захист.

— Невже мавпи? — здивувався Нед Ленд.

— Гірше! — відповів Консель. — Дикуни!

— У шлюпку! — скомандував я.

І ми кинулися до берега — я і Консель, як стояли, а Нед Ленд, ігноруючи небезпеку, прихопив з собою провізію: він біг, тримаючи під пахвою тушки свині і кенгуру у руках.

Ми вчасно накивали п'ятами, кроків за сто від нас, справа на узліссі, показалися туземці, озброєні луками і пращами.[37] Їх налічувалося зо два десятки. А берег був ще за десять туазів від нас.

Дикуни наступали неквапом, але налаштовані були однозначно вороже: каміння і стріли падали довкола нас градом.

Поява господарів острова змусила нас бігти швидше, і вже через дві хвилини ми були на березі. Ще десь хвилину ми завантажували провізію й зброю і відштовхували наш рятівний човник від берега. А тоді весла у руки і… щойно ми відпливли на відстань двох кабельтових, як сотня дикунів, що гналася за нами з диким ревом і загрозливо розмахуючи руками, залетіли по пояс у воду. Я не відривав погляду від «Наутилуса», сподіваючись лише на те, що крики туземців привернуть увагу команди. Але ні! На палубі нікого не було і я зрозумів, що покладатися ми мусимо лише на себе.

Відстань від берега до борту підводного судна ми подолали швидше, ніж раніше, усього за двадцять хвилин. Ми піднялися на палубу і укріпили шлюпку. Люк був відчинений, ми увійшли всередину судна.

З вітальні доносилися звуки фісгармонії. Я увійшов туди і побачив, що капітан Немо, схилившись над клавішами, забувся в музиці.

— Капітане! — звернувся я до нього. Але він мене не почув.

— Капітане! — повторив я,

1 ... 47 48 49 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «20 000 льє під водою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "20 000 льє під водою"