Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

— відповів Страшило. — Загалом усе в житті дивує, доки не звикнеш.

— Яка оригінальна філософія! — захоплено сплеснув лапками Жук-Шкеребертник.

— Еге ж бо, мізки в мене сьогодні працюють відмінно, — не без гордості визнав Страшило.

— Тоді, якщо ви вже достатньо відпочили й набралися сил, чи не час нам вирушити в путь до Смарагдового Міста? — запропонував Збільшений Жук.

— На жаль, — зітхнув Тіп, — Кінь зламав ногу й тепер не може пересуватися. В окрузі нема жодного дерева, з якого можна було б змайструвати заміну. А без Коня ми не можемо вирушати: Гарбузова Голова має слабкі суглоби, і пішохід із нього зовсім нікудишній.

— Шкода, дуже шкода, — пройнявся співчуттям Жук-Шкеребертник. Потім він уважно оглянув своїх попутників і раптом запропонував: — Чому ж не приладнати Коню одну із ніг Гарбузової Голови, якщо вже він усе одно їде верхи? І той, й інший — із дерева, наскільки я розумію.

— Оце так блискучий розум! — захоплено промовив Страшило. — Дивуюся, як це мій мозок до цього не додумався! До роботи, шановний Лісорубе!

Джеку ідея не надто сподобалась, але він підкорився і беззаперечно дав відрубати собі ліву ногу, яку Залізний Лісоруб одразу ж приладнав Коню. Той захвату також не виказував — навпаки, бурчав, що нова нога, яку йому нав'язали, осоромила б будь-якого порядного коня.

— Будь обережніший, коли говориш, — образився Гарбузова Голова. — Не забувай, що йдеться про мою ногу!

— Я був би радий забути, але не можу, — відбив удар Кінь. — Нога ж нікудишня, так само, як і твоя персона.

— Я нікудишня персона?! — обурено закричав Джек. — Як ти посмів?

— Нікудишня, недолуга, незграбна й недоладна! — далі викрикував Кінь, сердито крутячи очима. — У тебе навіть голова не тримається, як треба: чи то вперед дивишся, чи то назад — спробуй розберися.

— Друзі, дуже прошу, не сваріться, — закликав обох Залізний Лісоруб. — Пам'ятайте, що жоден із нас не досконалий, давайте терпляче ставитися один до одного.

— Чудова пропозиція, — примирливо промовив Жук-Шкеребертник. — Ви, я бачу, маєте навдивовижу добре серце, мій металевий друже.

— О так, — погодився Лісоруб, дуже задоволений. — Моє серце — моя гордість. Та нам уже час вирушати.

Вони посадили одноногого Джека — Гарбузову Голову верхи на Коня, надійно прив'язали його мотузками. І маленький загін, очолений Страшилом, знову вирушив до Смарагдового Міста.

14. Чаклунство бабці Момбі

Незабаром виявилося, що Кінь накульгує: нова нога виявилася задовгою для нього. Довелося зробити привал і чекати, доки Залізний Лісоруб укоротить її новою сокирою, після чого дерев'яний скакун закрокував уже значно бадьоріше.

— І як це я не об'їхав нору?! От біда, так біда! — буркотів собі під носа.

— Ну, яка ж це біда? — неуважно докинув Шкеребертник, який дріботів поряд. — По-моєму, тобі дуже пощастило, що ти її не об'їхав. Від необ'їждженого коня в господарстві мало пуття.

— Перепрошую, — сердито сказав Тіп, який близько до серця приймав усе, що стосувалося Коня і Джека, — але жарт несмішний і безглуздий.

— Жарт це жарт, — самовпевнено заявив Шкеребертник. — Усім відомо, що гра слів походить від гри розуму.

— Що ти сказав? — розгубився Гарбузова Голова.

— Я сказав, мій дорогий друже, — пояснив йому Жук-Шкеребертник, — що в нашій мові є багато слів, які мають не одне, а два і навіть більше значень. Жартувати, обігруючи значення одного і того самого слова, — а це називається каламбур — здатна лише особистість висококультурна, витончена і з досконалим володінням мовою.

— Тут я з тобою не згоден, — вперто сказав Тіп, — каламбур може вигадати хто завгодно.

— Аж ніяк, — зарозуміло заперечив Жук-Шкеребертник. — Це потребує найвищого рівня освіченості. Ти сам, мій друже, освіту маєш?

— Ну, не можу цим похвалитися, — чесно зізнався Тіп.

— Тоді ти не можеш вести цю дискусію предметно. Особисто я — а це вам уже відомо, — Дуже Освічений, і тому повірте мені: схильність до каламбурів — неодмінна ознака геніальності. Скажу тільки, що наш Кінь — ходяче непорозуміння. Якщо звернути увагу на його походження з козел, йому більше пасувало би мекати й буцатися.

На цих словах Страшило ледве не задихнувся, Залізний Лісоруб спинився як укопаний і з докором поглянув на Жука. Кінь обурено зафоркав, і навіть Гарбузова Голова закрив рот рукою, щоб приховати посмішку, — адже змінити вираз обличчя він не міг.

Сам Жук-Шкеребертник ішов собі, ніби нічого не сталося, і, здавалося, не помічав реакції товариства. Тому Страшило вирішив, що необхідно сказати йому таке:

— Я чув, люб'язний друже, що освіта не всім іде на користь. Мозок — чудова річ, але його треба використовувати правильно, а в твоїй голові, здається, зчинилася плутанина. Тому, якщо хочеш мандрувати разом із нами, тримай-но краще свою вченість при собі.

— Ми народ простий, — додав Залізний Лісоруб, — і дуже щирий. Та якщо ти своєю освіченістю знову кого-небудь… — він не закінчив фразу й покрутив у повітрі своєю блискучою сокирою так красномовно, що Жук-Шкеребертник перелякано відскочив від нього на пристойну відстань.

Довгенько йшли мовчки. Нарешті Жук-Шкеребертник струснув головою і сказав винувато:

— Я намагатимусь виправитися.

— От і добре, — кивнув Страшило, і в маленькому загоні відновилася злагода.

Коли вони знову зупинилися, щоб дати Тіпу перепочити — хлопчик єдиний серед них потребував відпочинку — Залізний Лісоруб звернув увагу на те, що на порослому густою травою лузі видніється безліч круглих нірок.

— Схоже, тут живуть польові миші, — сказав він Страшилу. — А може, й наша давня приятелька Королева Мишей поблизу.

— А вона могла б нам неабияк допомогти, — зауважив Страшило: йому раптом сяйнула блискуча думка. — Як ми можемо її покликати, друже Лісоруб?

Залізний Лісоруб підніс до губів срібний свисток, що висів у нього на шиї, і голосно свиснув. Миттю з найближчої нірки вискочила маленька сіра мишка — і безстрашно до них наблизилася. Залізному Лісорубу Королева Польових Мишей довіряла повністю, адже він одного разу врятував їй життя.

— Доброго дня, ваша величносте, — шанобливо звернувся Лісоруб до Миші. — Сподіваюся, ви живі-здорові?

— Дякую вам на доброму слові, — пискнула Королева, присідаючи на задні лапки. Тепер кожен із мандрівників зміг розгледіти на її голові маленьку золоту корону. — Чи можу я чимось прислужитися давнім друзям?

— Звісно, можете, — нетерпляче втрутився в розмову Страшило, — якщо відпустите зі мною до Смарагдового