Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

обійшов півсвіту, який останні вісім з половиною місяців мандрував не зупиняючись, який як ніхто розумів і бачив наскрізь цей світ, з непередаваним благоговінням говорив про ту таємничу енергію. Під час однієї з наших розмов я прискіпливо глянув на австралійця і запитав:

— А ти сам, Томе, ти справді віриш у ту енергію? Що ти відчув у Паленке?

Том помовчав, а потім тихо-тихо проказав, зовсім не дивлячись на мене:

— Не знаю… Це зовсім різні речі, коли стоїш там і відчуваєш, і коли потім переказуєш те, що відчував. Я переповідаю тобі, що люди кажуть і що сам бачив. Ти приїдеш туди і сам усе збагнеш. Єдине, що можу сказати напевне, то це те, що мені зовсім не хотілось звідти йти. Я міг годинами сидіти на руїнах Храму Хреста, не відчуваючи ні спраги, ні голоду. Мені чомусь страшенно кортіло там залишитись…

* * *

Сан-Крістобаль — виняткове місто на моєму шляху. По-перше, усі туристи включно з самими мексиканцями в один голос вторують, що Сан-Крістобаль де лас Касас — це найбільш мексиканське місто серед усіх інших мексиканських міст гарячого півдня, своєрідне серце сущої Мексики, а штат Чіапас — найчарівніша, хоч може, трохи дикувата мексиканська губернія. По-друге, Сан-Крістобаль — то батьківщина Мігеля, мого бравого друзяки, який нині ніжився десь на середземноморському узбережжі Іспанії. У цьому місті мене чекала уся його рідня, відмінний прийом, можливість відіспатись, відлежатись і відмитись, а також феєричний (за словами мексиканця) тур по джунглях та руїнах майя, про який мала подбати сестра Мігеля.

Тож під час останньої екскурсії до мескалевого заводу я прикупив дубове барильце найкращого мескалю (не йти ж до людей з порожніми руками), чуйно розпрощався з Оахакою (чомусь слабко пригадую цей момент…) і чкурнув на Мігелеву батьківщину.

До Сан-Крістобаля я добувся без пригод. Навіть якщо якісь і підвернулися на зміїстому серпантину серед зелених хащ, я однаково їх проспав, згорнувшись калачиком на вузенькому кріслі.

Пом’ятий, голодний і заспаний я вивалився з автобуса на перон перед зовсім крихітною, трохи більшою від приватного будиночка автостанцією. Годинникова стрілка щойно встромилась у сріблясту сімку на циферблаті; простір над головою обліплював цупкий ранковий туман. Якщо ви пам’ятаєте, то з «теплих» речей я брав лише тонюсіньку сорочку з короткими рукавами, оскільки розраховував, що у Мексиці, та ще й на півдні, та ще й у розпал літа усюди буде надміру спекотно. А проте у Сан-Крістобалі, який розкинувся на нагір’ях Чіапасу на висоті цілих 2100 метрів над рівнем моря, мене чекало гірке і кусюче розчарування. Не встиг я висковзнути з автобусного черева, як крижаний проймаючий вітер погнав мене копняками до автостанції. Термометр, який так доречно приклепали до одного зі стовпів, у розпал літа, на самому півдні Мексики, показував, зараза, аж 9C. Цокочучи зубами, я забрав багаж і мерщій заховався у приміщенні станції.

Я почувався справжнім волоцюгою, коли в станційному туалеті ретельно начищав собі зуби, обмивав мармизу і натирав милом залежалий торс, — щоправда, інших варіантів у мене не було, позаяк з’являтися перед очі Мігелевого сімейства у такій покошланій і напіврозібраній конфігурації, в якій я прибув з Оахаки після чергової (дай, Боже, щоб останньої!) мескалевої пиятики, мені зовсім не кортіло. Крім того, я розсудив, що приплентатися до них додому з самого рання було б кричущим свинством і варварською невихованістю, а я найменше хотів, щоби після мене славна сімейка мого друзяки почала думати, ніби Україну заселяють нетесані троглодити. Тому причепурившись, наскільки це було можливо у тісній вбиральні, я всівся мов той формений волоцюга, заклавши під себе ноги, на одній із лавок автостанції. І став чекати.

Тим часом сонце, мовби зітканою зі своїх променів мітлою порозшарпувало молочні клубні імли й позаганяло їх далеко в гори. Температура прудко полізла угору.

Рівно о дев’ятій я розім’яв задублі кінцівки і неквапом почвалав до помешкання Ани Марії Камерас, бабці Мігеля (хлоп’яга казав мені, що це місце, де протягом дня збирається уся родина). Сан-Крістобаль — зовсім невелике містечко, тому я без зусиль зумів розшукати потрібну мені вулицю на карті і пробрався на неї поміж одноповерховими приземистими cuadras. Звідусіль мене оточували куці вулички зі строго одностороннім рухом, бруковані та неширокі, вздовж яких височіли нерозривні полотнища різноколірних стін, на яких то тут то там вигулькували ворота до патіо або заґратовані вітрини простеньких крамниць.

Нарешті я віднайшов потрібну браму, праворуч від якої теліпалась замурзана табличка з назвою вулиці — Calle Flavio A. Paniagua, а зліва виднівся надряпаний номер будинку — 12. Я зібрався з духом і постукав.

Мені відчинила немолода, але усміхнена прислужниця характерної індіанської зовнішності, обтягнута ошатним білим фартушком.

— Buenos días, señor! Que quiere[101]?

— Буенос, буенос, — відказую, після чого ніби пароль бурмочу давно заготовану іспанську фразу, щоб якось себе ідентифікувати: — Сой ун аміґо де Міґель[102], - і дивлюсь, чи розібрала.

— А-а-а, — протягнула наймичка, після чого, не перестаючи посміхатись, впустила мене всередину і провела до вітальні. - Espere un momentito, señor [103]!

Господа у Мігелевих баби та діда виявилась чималенькою, хоч і дуже старою. Я всівся до крісла за розлогим дубовим столом і став чекати. За хвилину до мене спустилась бабуся Мігеля — на вигляд владна і строга жіночка з дуже коротким кучеристим волоссям, геть посріблена сивиною. Забачивши мене, вона скинула показну личину строгості і радо-радо обкотила мене цілим водоспадом слів, з яких я зрозумів лише три: «Miguel», «amigo» і «encantada[104]».

Нарешті я трохи остудив її ораторський запал, пробурмотівши:

— Но еспаньйол, сеньйора…

Ана Марія Камерас ошаліло, аж перелякано витріщилася на мене. «От лихо, Мігель, схоже, не попередив», — хутко зметикнув я. Відтак стара сеньйора залопотіла ще швидше і експресивніше, щоправда, звертаючись уже більше до стін і зображень святих, що висіли на них, обурено розмахуючи зморшкуватими руками. Мігель казав мені, що його сестра чудово справляється з англійською, одначе поки що ніякої сестри я не бачив і почувався трохи ні в сих ні в тих…

Але хай там як, мушу віддати бабусі належне: прийняла вона мене, мовби заморського принца. Спочатку за її наказом служниця провела мене у ванну і дала два неосяжних махрових рушники та різні миючі причандали, щоб я побанився з дороги. Після купання стара сеньйора припросила до столу і нагодувала смачнючим сніданком, який лиш трохи поступався вечерям у «La Villada Inn Hostal». А потім з’явився Мігелів дідуньо — Авраам Пенагос. Уже в літах і