Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

весь зіщулений, однак ще вельми бойовий та затятий, він браво причовгав на кухню і вмостився напроти мене. Вигляд він мав такий, наче не боявся нічого і нікого на світі, окрім своєї Ани Марії.

Замшілий дідок упирався і до останнього не хотів визнавати, що я не розумію іспанської. Весь час, поки я жував, Авраам Пенагос невідь-що торочив та розказував мені, раз-по-раз перериваючись і щось співчутливо перепитуючи. Скоро я остаточно впевнився, що дідуньо навіть не припускає думки, що хтось з іншої частини планети може не знати castellano[105], тож просто кивав у відповідь, на що дідуган зраділо стрясав старечою головою і знову брався за нескінченну оповідку. Мабуть, таки щось вельми цікаве подейкував… Принаймні, я так припускаю.

Після сніданку Ана Марія Камерас спромоглася на мигах втовкмачити мені, що мама та сестра Мігеля з’являться не раніше другої, і що до цього часу я можу поблукати містом. Я подякував їй, справедливо зметикнувши, що це таки краще, ніж сидіти і слухати безкінечні Авраамові історії. Тож я покинув наплічника, надяг на плечі сорочку, яка зігрівала хіба що мою душу, сховав у кишеню клапоть карти і подався досліджувати чергове мексиканське Зокало.

Центральна площа Сан-Крістобалю розташовувалась усього за два квартали від будинку Мігелевої бабусі. Не буду навіть ту площу описувати — перегорніть кілька сторінок назад і почитайте опис першого-ліпшого Зокало.

Спочатку я надумав потинятися околицями, але щойно наткнувшись на Зокало, відчув, що кілька фінальних склянок вчорашнього мескалю були зайвими, і що проведена у напівлежачому стані ніч далася взнаки. Гидотна млявість розтеклася м’язами, тож я хіба спромігся дочалапати до найближчої лави на еспланаді й простертися у тіні дерев.

До другої пополудні зоставалося більше трьох годин. Кришталеве гірське повітря швидко прогрівалось практично прямовисними променями. Температура різко зросла, мене непомітно розморило. Я кволо розлігся на лаві, ліниво проводжаючи очима незнайомих людей, котрі белькотіли поміж себе невідомою, геть не схожою на іспанську говіркою, і мізкував про те, у яку все-таки бісівську далечінь мене, українця, занесло.

Десь із годину я отак медитував, клюкаючи носом, поки раптом на протилежний кінець моєї лави примостилися два молодих мексиканця. Вони щось ліниво варнякали, вряди-годи з цікавістю зиркаючи у мій бік. Нарешті один з них присунувся ближче до мене і обізвався:

— Кхе… кхе… Привіт! Ти звідкіля будеш?

Я настільки різнився від місцевих жителів, що мексиканець сходу заговорив до мене англійською. Зачувши його, я блискавично змахнув з себе дрімоту, досить вражений тим, що чую англійську в такому глухому куточку, і всівся зручніше.

— Я з України. А ти, схоже, непогано знаєш англійську. Нечасто таке стрінеш тут, у Мексиці.

— Так, — хлопчина усміхнувся, — я знаю. Я навчався у спеціалізованій мовній гімназії. Тому й заговорив до тебе, бо втямив, що ти чужоземець, і захотів попрактикуватися. Серед моїх друзів, — мексиканець недвозначно хитнув опришкуватою головою у бік свого товариша, який кисло нидів обруч нього, вивчаючи будинки навкруг Зокало, — ніхто не шурупає в англійській, то навіть і поговорити нема з ким.

Я з розумінням кивнув.

— Роджер Ауреліо, — випростав правицю мексиканець.

— А я Макс, — я потиснув його руку, — будемо знайомі.

Отак ми сиділи й чесали язиками в тіні крислатого дерева посеред Зокало у Сан-Крістобалі, в серцевині мексиканської землі. За дві години я встиг дізнатися, що Роджер має цілу купу братів та сестер, що цього літа він вступив до університету в Тукслі[106], що йому геть не подобається тамтешній спекотливий тропічний клімат (попри те, що від Сан-Крістобаля до Туксли-Гутієррес усього вісімдесят кілометрів, різниця у висоті між двома містами сягає двох тисяч метрів), а також, що йому дуже хочеться мати ось такого друга як я, з ким він міг би досхочу патякати англійською. У свою чергу я порозказував йому про Україну, про Швецію, про європейські порядки і про те, як таке сталося, що звичайнісінький українець опинився посеред мексиканської глушини.

Час прудко промайнув, розкотисте бемкання процідилось із дзвіниць собору Санто-Домінго і сповістило про настання другої години пополудні. Я тепло розпрощався з Роджером і почалапав назад до будинку старої сеньйори, де мене вже виглядало все сімейство, включаючи Ану Марію Пенагос, матір Мігеля, та його чарівну мініатюрну сестричку Алехандру. Ми офіційно зазнайомилися, я розхвалив Мігеля як найліпшого у світі парубійка, подякував сімейству за притулок і урочисто вручив їм барильце з мескалем. Услід ми всілись до столу обідати.

Після трапезування Ана Марія Пенагос одразу заспішила назад на роботу, а Алехандра взяла мене під свою опіку. Разом з дівчиною на обіді був присутній її хлопець, який тепер мав повсюдно возити мене по Сан-Крістобалю. Утрьох ми вийшли на вулицю і завернули за ріг, бо la calle Flavio A. Paniagua виявилася надто вузькою, щоб на ній могли паркуватися машини. Я доклав чимало зусиль, аби не викрити свого подиву, коли узрів авто Алехандри — переді мною, сяючи яскравіше від сонця, грізно полискуючи орлиними фарами, стояв сліпучо білий «Nissan Altima». На фоні старовинних cuadras та заїждженої грудкуватої бруківки, білосніжний автомобіль скидався на лебедя в драглистому болоті.

Тож до оселі Мігеля я їхав як президент, розкинувшись на шкіряному сидінні шикарного седана. По дорозі ми зазирнули до туристичного офісу, де Алехандра підсобила мені домовитися про поїздку до Паленке і далі — в Яхчілан та Бонампак[107].

Просторий котедж, де жила сім’я Мігеля, знаходився на окраїні Сан-Крістобаля. Оселя мала пристойний, цілком європейський вигляд і ховалася серед таких самих модернових бокатих особнячків, оточених височенними частоколами (значно пізніше я дізнався, що матір мого друзяки займає далеко не останнє місце в адміністрації Сан-Крістобаля). Щоправда, коли ми підкотили ближче, я узрів дещо, що справляло не вельми приємне враження: вершечки усіх парканів зловісно шкірились безліччю шматків побитого скла, залитих цементом, — такий у мексиканських можновладців самобутній захисток від непроханих візитерів. Але зсередини будинок нічим не поступався найкращим американським чи європейським котеджам.

Увечері Алехандра зазирнула до мене в світлицю.

— Я з моїм хлопцем збираємося на танго. Поїдеш з нами?

— Танго? — не розторопав я.

— Так. Це звичайні приватні уроки. Ми подумали, що тобі буде цікаво з’їздити подивитися, як ми вчимося і тренуємося. Ти навіть зможеш спробувати сам, якщо схочеш, — лукаво підморгнуло дівча.

Звідкіля їй було знати, що добрих шістнадцять років свого життя я присвятив хореографії, з котрих певно не менше десяти років провів у професійному колективі — рівненському народному ансамблі танцю «Полісянка», а інші шість — гицав джаз-модерн та «латину» в самодіяльних гуртках рідного університету. Звісно, я