Читати книгу - "Місто Боуган"

фізіономіях, — і якусь мить він їх порозглядав.

— Бачиш оце от кодло? — спитав він.

Дженні обвела обличчя очима.

— Помічаєш певний типаж? Носи позадирали, бачиш? Зверхні такі, навіть якщо штани драні. Ми, нарід цього міста, — зверхня порода. Ми віримо, що все йде за нашим планом.

Він розповідав їй: всі ці старі обличчя були свого часу легендами на Манівцях. Він розповідав їй: Манівці — це світ у світі, і кожна з цих мертвих душ була колись владна над світом, славилася спритом зі шкелпом, чи хистом до хвойд, чи вправністю верхівця. А тепер, розповідав він, усі вони на могильнику. Логан Гартнетт — великий учитель реальності.

— Ти не забувай, Дженні: ми хочемо тільки втримати в цьому сраному місті хоч якусь подобу порядку.

— Розумію, Г.

— Хай Затишшя трохи протримається, хай допільська торгівля налагодиться, а тоді й вирішимо, що далі, так?

— Слухаю.

— Це я знаю, Дженні. Це я знаю аж надто добре.

*

Сучка-німчурка Ангеліна бігла Великою Пусткою, припадаючи до землі. Вона прямувала до річки Боуган, що котилася крізь серпневу імлу. Рододендронові хащі уздовж берегів мерехтіли й пінилися на вітровії, мідно-червоні стебла трави коливалися уздовж лихої річки. Ангеліна стрепенулася до кісток, струснула комашву, що невситно живилася її кров’ю, і застогнала: блиснули гострі жовті ікла.

Вона рушила вгору за течією.

На шляху вона проминула німого хлопця, що прямував до міста, підганяючи акацієвою різочкою дику гірську козу.

Холодні сірі очі дикої кози розтинали імлу.

Ангеліна кинула на цю парочку голодний погляд, але попрямувала далі, припадаючи до землі, обшукуючи рівнину носом і важким поглядом.

Німака і дика коза прямували геть, на захід: вони йшли за течією річки.

Із часом крізь імлу проступили шпилі високих круч.

Річка плинула крізь непевні загумінки міста.

Німака задер носа, вдихнув солоний запах:

Хвилі повітря з-над океану несли вранці 13 серпня всі барви північноатлантичних течій.

Боуган лежав зелений, сірий, бурий:

Зелений, як водорості й мохи.

Сірий, як прибережна галька.

Бурий і вогкий, як пальмарія і пісок між припливами.

*

Пізнього ранку старожитці збиралися у барі «Козеріг» на боуганській набережній, щоб поснідати пивцем. Над баром, за дзеркалом і жерстяними кухлями, були прибиті вибілені погодою черепи кіз із Великої Пустки. За брудними вікнами Серпневий ярмарок вищав, вихилявся, приходив до нестримного життя, жвавішала торгівля кіньми, блимали Забави, а старожитці журливо спостерігали, зустрічаючи день стаутом «Расслер», бутербродами з сосисками і журливими спогадами.

Був серед них і Ґант — він блукав деінде так довго, що й сам став реліктом утраченого часу, й вони заохочували його, і він піддавався.

— А пам’ятаєш, Ґ.?

— Та пам’ятаю, ясно, шо пам’ятаю.

— Ти б звідти вийшов з однією рукою довшою за другу.

— Були ж часи, як є, були. Це по четвергах таке було?

— По вівторках і четвергах, але вівторки були тихі. Вівторки — це хіба для тих, кому геть не терпиться.

— Ага, другий день тижня для товару другого класу…

Сміх.

— І, звичайно, там у стаут доводилося мішати чорну смородину, тільки б смак забити.

— Наливали казна-що. Хоча, звісно, не до порівняння з тим, що подавали у «Брудній сардельці».

— Хвате!

— А пам’ятаєш, Ґанте, коли всі кобилки шикувалися перед «Сарделькою»?

— Ага, в неділю. Вся місцева потолоч збрідалася.

— Якщо ти вертався звідти домів, не втративши ока, то думав: о, перемога.

— А це не у власника «Сардельки» донька вийшла заміж за гаврика з Делейсі?

— Точно. Піднялася у світі. Делейсі — вони пекарі.

— І де ж вони були, Ґанте? Десь нагорі Дев?

— Ага, навпроти вулиці Імона Кента, по бік Нового міста.

— Ага… точно… вхід був збоку?

— Звичайно. Коли хотілося яблучного пирога, то треба було до них стукати. Передавали пиріг через віконце.

— Ой Тятку Сусе, ну в них були й пироги!

— Гаси світло. Таких добрих яблучних пирогів у цьому місті більше ніхто не пік.

Яблука замочували зранечку у десятигалонному глеку. Їх весь час помішував дебелий, спітнілий, на вигляд тупуватий Делейсі-старший. Тісто робили на найкращому маслі з Великої Пустки й запікали, доки не зазолотиться, а кислувата нотка печених яблук висіла в повітрі квартали на два навколо.

— Делейсі, так… це їхня пекарня біля… Ало Фіннерті, ювеліра?

— Ага, Ало, шахрая такого.

— Так казали. А далі хто, Ґанте?

— Джеррі Кицєк, слізливий м’ясник-поляк.

— Точно! Бідаха Джеррі.

— Яка біда його тільки не спіткала.

— Ще б пак, із такою дружиною. А славився він кров’янкою.

— Точно. Він замотував її в сторінки «Месника», і кров прямо скрапувала.

— Еге ж, скрапувала!

*

Так склалося, що не всі наші боуганські перепихон-салони стоять по допільський бік мосту. Наприклад, скандально відомий заклад Сліпої Нори заманював клієнтів у малопомітний завулочок Манівців, і, коли Ярмарковий день наблизився до полуденного розгулу, Старигань Менніон скерував лаковані черевики саме туди.

Опівдні Манівці огорнула атмосфера щасливого шаленства. Завулками ледве можна було пройти, стільки обшарпаних гуляк кружляло між будинками. Там і дебелі рагулі з горбів, і задурманені пайкі, що вирвалися з рези, й сифілітичні виродки з мріями про втрачений час, і прив’ялі хвойди-перестарки, й одноногі коники-бурконики (хлопцям у цьому ремеслі часто загрожувала подагра), і шпиги піщаних пайкі, що блукали містом і розносили дивний безіменний страх, і Стиляги, що прогулювалися безжурно, і полісейські агенти, і північняцькі жебраки з пошрамованими обличчями й дерев’яними мисочками для пожертв, і некеровані банди здичавілих неповнолітніх хвойд, і проповідники-мученики, що з дахів волали про гріх, і кожен у цьому натовпі міг увігнати шкелп тобі в легеню, навіть бровою не повівши, але Старигань Менніон, що плив крізь натовп, високо задерши носа й іронічно випроставши плечі, був мовби невразливий на це безумство і страху не відчував.

На Старигані:

Костюм-трійка класичного зеленого відтінку точно по скелету, пофарбовані у срібний ботфорти (із квадратними носаками) на танцюнах, сірий, як голубка, циліндр на голові хилився на захід, а на нього пов’язаний багряний шарф.

Модняга, ні?

Він, Старигань, час від часу сьорбав звірозілля з фляги при стегні й затягувався з дурман-люльки.

Він не те, щоб накурився, але певний рівень підтримував.

Під ногами на Манівцях була грязюка, гівно і блювота, тож ступав він обережно, дивився під ноги, ці черевики йому не за красне слівце дали, о ні, пане.

Він звернув у бічний завулок, потім в інший, тоді ще раз крутнув убік, і що глибше заходив у Манівці, то тихіші ставали вулички, аж нарешті він дійшов до Сліпої Нори.

Заклад був паскудненький. Приходили сюди тільки ті, кому більше йти нікуди. Навіть якщо тебе вигнали копняками