Читати книгу - "Місто Боуган"

з усіх інших закладів міста, то в Нори все одно приймуть. Туди навіть гаїтян пускали. І гостей з Тіпперарі. Старигань проминув викидайла — дебелого, як горила, дебіла, що гриз хвостик сигари, — «Як життя, Дімітрій?» — і мимоволі скривився від смороду.

На низьких диванчиках витягнулися панянки з проблемами, у трагічних костюмах сіточкою. Стискали люльки, напої, медальки із ТС. П’яна мулатка поставила стару семидюймову платівку у патефон і непевно витанцьовувала під зернисту мелодію.

Спіткнулася об Стариганя.

— Обережно, мала, — ґречно сказав Старигань.

Бідолашна хвойда розсміялася, продемонструвавши беззубу пащу. От вам і небезпечні печери. Від імлистого світла денного лупанарій відгородився завісами, кімнату освітлювали настільні лампи на перевернутих ящиках, завішані розмальованими шовками — для атмосфери, щоб ви розуміли, — і шовки підгорали від жару ламп, і штин горілого змішувався зі штином люльок, звірозілля, тюту, сімені.

Старигань посміхнувся по черзі всім панянкам, ось тільки він сюди прийшов не задовольняти свої потреби. Для цього він подався б не до Нори. Старигань прийшов із нею поговорити.

— Це ти? — спитала вона.

— Ти ж знаєш, що я.

Нора — грандіозна стара пані, сліпа, зі шкірою кольору сиру й ляльковими чорними кучериками. Вона розляглася на дивані в глибині кімнати й делікатно пила психоактивний грибний чайок із надщербленого чайничка. Вона була запаморочливо товста. Нора широко посміхнулася Стариганеві й посунулася на дивані складка за складкою, так що він примостився біля неї, схрестивши ноги, й поклав руку їй на коліно.

— Що, заходим на ще одне коло, Норо?

— Як швидко прийшов Ярмарковий день, містере Менніоне.

Вони посміхнулися й спокійно трохи помовчали, насолоджуючись цим днем і часом разом. А тоді Старигань сказав:

— Ну як, надійно переховала для мене ту жінку?

— Так, пане.

— То й сьогодні її надійно переховай, Норо, якщо можеш.

— А що?

— Погані в мене передчуття…

— Вона надійно схована, пане.

— Де ти її тримаєш, Норо?

— Я цього й вам не скажу, містере Менніоне.

— Але на Манівцях же?

— Вона схована надійно, пане.

Посиділи ще трохи. А тоді він знову повернувся до неї, стиснув їй руку і попросив:

— А заспіваєш мені, Норо?

Нещадний сміх струснув її тілисті плечі. Вона сьорбнула звірозілля з фляшки, яку він їй запропонував, а тоді відхилилася назад (на обличчі запанував милий і ласкавий вираз) і заспівала від глибини душі:

— Там, де зорі, немов самоцвіти в вінцеві, Коли вечора присмерк вкриває вже-е все…

*

Дженні зв’язала полісії руки юдиними монетами, так що ці виблядки-полісейські мають бути готові брикнути піщаних пайкі, січете?

Дженні Цзинь так накрутила свого безнадійно закоханого любчика, Вовчика-хлопчика Станнерса, що він був цілком готовий штрикнути ножем того маньяка-Далекозора, Принца Гладуна, ясно вам?

У Дженні Цзинь на Манівцях — ціла зграя здичавілих неповнолітніх хвойд, які ловлять кожне її слово, тямите?

*

Щоразу, як Логан заплющував очі, він знову бачив Мудака. Він бачив, як лице хлопця сіпнулося від болю, коли він повів шкелпом туди-сюди, а тоді його риси швидко змертвіли. Він знову і знову проживав ту мить, коли мертвий хлопець сумовито похилився вперед і припав чолом до його лоба.

Це вперше вбивство не давало йому спокою. Тепер він розумів, що це була помилка. Він тільки хотів помститися, забувши про гру на перспективу. Він не подумав, що почуття провини може тільки зміцнити відданість Стилягам. Правий був Ґант — треба було просто відправити йолопа за Високий Плай.

Логан Гартнетт був найтверезішим чоловіком на цілу вулицю де Валери. Він ішов стезею пам’яті та гризоти. Вулиця кипіла, билася, пінилась у пообідній спеці; Серпневий ярмарок нещадно вступав у свої права.

*

А Сліпа Нора співала далі зі свого дивана у жалібному борделі:

— Стануть зо-орі моїми і в дня ясноті-і, Коли слава Його — що морське хвилюва-ання…

*

Натовпи юрмилися на боуганській набережній, шуміли Забави, у барі «Козеріг» старожителі підживлювали свої спогади віскі, і Ґант був їхнім провідником:

— Звичайно, тоді й редакція «Месника» стояла на вулиці де Валери?

— Стояла, стояла. Це ще до Здорованя Дома Ґлісона було. До того, як заявився Дом зі своїми ідейками про Нове місто.

— Ну, ідейки в Боугані — не новина.

— Що ні, то ні, Ґанте.

— Як же називався той бар, де пили хлопаки з «Месника»? Ну, друкарі їхні?

— Ота от точка…

— Ну, нижче…

— Збоку…

— Вулиця Півмісяця?

— Точно. Ти ж про «Ламу», так?

— Та ні ж бо, «Ламу» я пам’ятаю, занюхана така наливайка.

— Занюхана. Брудна, хоч свиней розводь.

— Ну, ці свині кому хоч показали б. Але друкарі засідали не там. Не у «Корбетті» ж?

— Нє, «Корбетт» — це зроду-віку для полісії. Полісейські шавки там здавна п’ють, із сивої давнини…

Так. Тьмяно освітлений салун із портретами давніх сержантів на стінах. Обмовники вибиралися звідти глупої ночі — зиркали наліво, зиркали направо, поводили юдиними очицями. Музичний автомат напакували сентиментальними ірландськими баладами («Матінка Маккрі», «Чотири зелені поля», «Кізонька втекла»), а в коктейль-барі кілька ліцензованих хвойд продавали, крім своїх послуг, зілля і дурман.

— Точно, твоя правда, «Корбетт» був для полісії.

— Тоді й полісія була не та.

— Еге ж. І гнила під покладеним на неї тягарем.

— Гнила… а пам’ятаєш справу Дурника Герберта?

— А, бідний Дурник! Пам’ятаю.

Ґант ледь не плакав.

— Дрочило нещасний!

— Хіба ж можна забути, як він вивалив своє добро посеред 98 сходинок?

— На Різдво?

Отже, Різдво, бідолашний Дурник, місцевий божевільний, напився хересу, подарованого місцевою Проповідницькою Бригадою, і так і поліг, як стояв, посеред площі зі своїм жаскувато довгим членом у руках і спущеними до кісточок штанами, і старі манівцівські баби з обскубаними курми й пакетами брюссельської капусти під пахвами хрестилися, його проминаючи, і намагалися не сміятися, тільки не дуже їм це вдавалося.

— Дурник погано скінчив, хоча чого ще було чекати?

— А ще Солодушка! Солодушку пам’ятаєте?

— Солодушка Станнерс!

— Кращої злодійки на Дев не було.

— Ага, всім пізнішим до неї — як куцому до зайця.

— Вона, звичайно, теж погано скінчила.

— Чого ж іще чекати на Манівцях.

— Так, це ж Манівці.

*

А Вовчик, щоб хоч хвилину побути у спокої, пересувався манівцівськими дахами. Піднявся він туди хисткими зигзагами іржавих пожежних драбин. Він звертав після кожного прольоту сходів і дерся далі, тупцяючи міцними черевиками по червоних, як бича кров, сходинках, міцно тримаючись за поручні, а сіроголосий шепіт напхом напханих завулків стихав унизу.

Панельки стояли так тісно, що Манівці можна було перейти навскіс, не ступаючи на землю. Подекуди доводилося стрибати через зелені провалля завулків, та й усе.