Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

є сім’я, з якою я можу бути, хоч я і втратила свою.

~ ~ ~

Тату!

За тобою я сумую найбільше. Дивно про це говорити, бо насправді я так не думаю. Я не думаю про тебе більше, ніж про них. Але для мене наша сім’я — це ти+я і Саванна+мама. Хоч вас двох вже немає, мама все одно ближче до Саванни. Тобто, я маю на увазі, вона хоче цього. Вона не хоче бути зі мною. Не хоче бути зі мною близькою настільки, наскільки був ти.

Я не серджуся на тебе, бо є різниця, коли ти спеціально покидаєш когось і не спеціально. Ти зробив це не спеціально. Може, мама пішла спеціально. Я не знаю, про що вона думала, та вона могла б повернутися, але не зробила цього.

Я хочу розповісти тобі про те, що сталося з мамою. І про те, як живеться з бабусею, і про школу, і про те, що написати тобі — це ідея Емі, і як багато часу пішло на те, щоб я нарешті зібралася це зробити.

Я хочу розповісти тобі, як готувала батат на День подяки і приготувала його саме так, як треба. А ще хочу розповісти, що всім сподобалося, хоча вони ніколи не їли такої страви — навіть малюк Денні їв батат. Ти його не знаєш. Це маленький братик Бріджет. Бріджет ти також не знаєш. Це моя найкраща подруга.

Батат передавали по колу знову і знову, поки нічого не лишилося. Я була щаслива: це так, ніби ти також був із нами.

Може, ти вже знаєш про все це, чи, може, читаєш зараз листа через моє плече. Мені подобається так думати. Чи, може, коли я заклею конверт, винесу на вулицю і десь лишу, ти знатимеш, що тут написано.

Я хочу, щоб ти знав: я тебе люблю. Сумую за тобою. Сподіваюся, хоч я й росту, ти все одно впізнав би мене, якби побачив. Я завжди буду твоєю Обрі. Ти завжди будеш найкращим у світі татом. Так хочеться, щоб ти мене не покидав.

Прощаюся.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

17

Я прокинулася і побачила, що холодний і замерзлий світ все ще холодний і замерзлий, але вже не коричневий, а м’який і білий.

— Бабусю! — закричала я. Я відійшла від вікна і босоніж побігла вниз.

Бабуся стояла біля плити, явно незадоволена. Радіо було увімкнене.

— Я вже знаю про сніг. Заняття у школі скасовані. Сніг ітиме цілий день.

Це були чудові новини.

— Що ти готуєш? — запитала я.

— Оладки. Тобі треба гарненько поснідати.

— Чому? Школи ж немає.

— Ти цілий день гратимешся на вулиці. Побачиш.

Згодувавши мені цілу купу оладок, бабуся допомогла мені запакуватися з голови до ніг. Витягла з дальньої комірчини напівздуті надувні санчата. Ми по черзі їх надували. Потім бабуся виштовхала мене на подвір’я.

Ще з попередніх зимових відвідин бабусі я пам’ятала, що сніг у Вермонті глибший і сухіший, ніж у Вірджинії. Як і обіцяли, сніг продовжував падати. Я пробиралася крізь кучугури на подвір’ї хвилин зо п’ять, коли відчинилися двері сусідського будинку, і вийшла Бріджет, також готова з’їжджати на санках.

— Добре, що ти тут. Зараз вийде вся моя сім’я, — сказала вона. — Через дорогу є чудова гірка. Ходімо.

Ми дочапали до гірки і кілька разів з’їхали. Але з’їжджати по свіжому снігу було важко.

— Щось не дуже добре виходить, — сказала я.

— Скоро прийде тато. Він підштовхне нас, і тоді все буде добре.

Ми видерлися на гірку і стали чекати. Незабаром прийшла і сім’я Бріджет. Мейбл міцно тримала тата за руку — так вона могла перестрибувати через кучугури, поки тато ніс її надувні санчата. Мама Бріджет тримала на руках пухкенький пакунок — Денні, у якого вже порожевів ніс.