Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Афо, а ви казали, що там якась башта по дорозі. А хто її побудував?

— Тубільці, якісь дивні люди з оселедцями на головах, можливо, ваші, малоросійські.

— Вони не намагатимуться нас збити?

— Ні, в них зі зброї лише списи та шаблі. То дарма ви тягнете з собою цілий арсенал.

— Афо, так мені спокійніше.

Ми злетіли і повернули у бік Ріки Снів. Я дивився на засніжені поля внизу. Афродіта дала теплу маску, обличчя не мерзло, хоч і був вітер. Летіли довгенько над безлюдними зимовими полями, нарешті стало видно ріку. Графиня повернула і почала триматися річища. Ріка як ріка, розміром із Сулу, наче нічого дивного, але впадало в очі, що на берегах зовсім немає сіл. Завжди на ріках багато сіл, а тут жодного. Тільки ліси. Потім ріка почала дрібнитися, розбігатися на багато рукавів. Якщо плисти, то легко можна було заблукати, але згори все добре було видно, Афродіта впевнено вела аероплан уперед.

Попереду зачорніла якась цятка, що потроху наближалася. Ага, башта, вона. На стінах забігали якісь люди. Я дістав бінокль, роздивлявся їх і дуже здивувався, бо люди були одягнені у шаровари та жупани, озброєні шаблями, а ще й з оселедцями та вусами. Ну, як ото запорізькі козаки зі старовинних картинок. Окрім цих людей, були ще одягнуті скромніше, з поголеними головами і озброєні довгими кинджалами. Вони трималися позаду, були схожі на слуг. Наша поява всіх схвилювала, люди щось кричали нам, погрожували зброєю, мені було б цікаво роздивитися, що воно за башта така, але Афродіта повернули услід за рікою, і ми почали віддалятися. Праворуч від ріки виднілися ліси аж до небокраю, ліворуч смуга лісу, а далі поля, поділені лісосмугами. Але сіл усе одно видно не було. Потім ще одна чорна цятка, почав роздивлятися її й побачив справжню фортецю: високі кам’яні мури, башти, сторожу на них. Всередині фортеці була велика башта, на якій майорів червоно-чорний прапор. Що за дива такі? Що за краї? Як таке може бути посеред імперії? Тільки плечима стенав.

Ми полетіли далі. Нас трохи хитнуло, і наче повіяв вітерець. Я озирнувся навкруги. Чисте небо.

— Афо, ви нічого не відчули? — крикнув графині.

— Ваню, опусти зброю, все спокійно! — засміялася вона, бо я схопився за браунінг.

Авжеж, спокійно, ми ж летіли, повітря, навколо нікого, але мені зробилося страшно. Наче десь поблизу було щось надзвичайно небезпечне. Я сховав браунінг, узявся за льюїс. Це було смішно, навіть граків не було, з ким я збирався воювати? Спокійно, Ваню, спокійно. В мене почало гупати серце, відчув слабкість, сплюнув подалі вбік. А потім подумав, що щось не так. Бо мій плювок спочатку полетів униз, а потім почав повертатися до мене, злетів над аеропланом, далі став різко падати на нас, наче кібець на курча. Я не встиг ні про що подумати, руки діяли самі, наставив кулемет.

— Ваню! — крикнула Афродіта, яка нічого не розуміла.

Я почав стріляти. Просто у повітря, де чомусь літав мій плювок. І тут трапилося щось незрозуміле. З повітря потекла кров. Так, наче кулі пробивали дірку в цистерні з кров’ю. І страшний рик. Дірки, з яких лилася кров, а їх ставало все більше, бо я ж не припиняв стріляти, стрімко наближалися.

— Афо! — крикнув я.

Вона все зрозуміла, схопилася за важіль, і аероплан пішов різко вниз і ліворуч. Дірки і кров пролетіли повз нас, так близько, що аероплан завалився на правий бік і закрутився. Я ледь не випав з літака, а ось льюїс полетів униз.

— Що це було? — закричала Афродіта, коли їй вдалося вирівняти аероплан. В її голосі не було переляку, тільки хлопчачий захват від небезпеки. Бісова дівка, а мене аж трусило всього.

— Не знаю! — заволав я.

— Он воно! — Графиня показала вниз.

Я наробив у нападнику багацько дірок, із яких щедро юшила кров. Саме завдяки цій крові ми стали бачити огрядне тіло і шматки великих крил, а також пащу.

— Дракон! — невідомо чому зраділа Афродіта.

Я вихопив браунінг. Потім подумав, що розстрілював це падло з кулемета, і не допомогло, то куди там упоратися пістолету. Схопився за гранати.

— Підпускаємо, потім додаєте обертів — і вниз! — крикнув я графині. Вона кивнула.

В мене тряслися руки. Чортові забави. Не по мені вже вони! Я почав глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Чудовисько важко, але набирало висоту, поступово наздоганяло нас. Давай, давай, ближче, ближче! Ось так! Я вирвав чеку гранати і кинув. Афродіта ледь не поставила аероплан сторч, і ми почали падати вниз. Вибух і рев чудовиська, якому вирвало шматок плоті. Воно намагалося летіти, але почало падати, закрутилося і полетіло вниз сторчголов.

— Ми його вбили, вбили! — закричала графиня і почала вирівнювати аероплан.

— Афо, летімо додому, тут небезпечно! — крикнув я, коли ми знову почали набирати висоту.

— Ні, Райгород уже близько!

— Там можуть бути такі самі чудовиська! Афо, плюньте на цей Райгород, прошу вас!

— Ваню, воно було невидиме! А ми його вполювали! Ми — герої, Ваню! — У Афродіти палали очі, вона була у захваті від того, що відбувалося. Марно було говорити, що це не ми полювали, а на нас полювали, і ми врятувалися лише завдяки випадковості. Аби я плюнув на мить пізніше