Читати книгу - "Під Савур-могилою"

в слова «шайтан», «характерник». Отаманові дії завжди були незбагненними, найпаче для Ханства, якому життя не стало від постійних козацьких нападів на суші й морі...

Та між тими великими, воланно-кличними і необійдно-нуженними в потребах вилазками на людоловів, як і в путі до них та поворотах від них, до Сірка все частіше приходили чорні гризотні висліди, що рідна земля топчеться, чавиться та рветься на шмаття не лише чужинцями-набрідцями, а й старшинами-фарисеями, і він у тому розбої, в плачі душевному і скреготі зубовному приймає безпосередню участь, як причетник, несе — попри будь-що! — частку і свого гріха, не відаючи, як же саме треба діяти, щоб зарадити отій повені вселюдських лих, привнесених у край сусідами-загарбниками.

Брів уже другий місяць вересневої поноворічної осені, як Сірко в тяжкому, хоч і досить вдалому поході, не вірячи, що можна, організувавшись, відбитися і від орди, і від ляхів, і від москалів та аґарян і домогтися цілісності Гетьманщини, втратив у бою свого мудрого, вірного та сильного побратима Велеса. Раптова втрата була чимось попереджальним, рокованим і невідшкодовним для Сірка, бо хоч він замінив коня не менш гарним, сильним та значно молодшим арабським скакуном, названим за традицією Велесом,— вірячи в те наймення, як у божественне,— та почуття непоповної і неперейдної втрати не проходило. Чувся на новім коні не в своїм сідлі, хоч як той намагався догодити вершникові і швидкістю бігу, навіть борзішого, ніж у попередника, і взяттям перепон вищих та ширших, і заляганнями при потребі та нишкненнями, і підігрівами сонного вершника біля черева на путях вітряних і холодних...

Гуляли по Україні Чернецькі, Любомирські і Потоцькі, тягнучи щлейфом за собою розбійно-людоловну орду і козацькі загони Тетері, в'язав навкруг себе козацтво Яким Сомко, як наказний царя на Лівобіччі, тримався сув'язі із Ромодановським і Хілковим у східних обводах Слобожанщини Іванець Брюх, обіцяючи кошово-гетьмакскими обіцянками сіромам рівність, статки і благодійність у прийдешньому і шлючи універсали в поспольства на кшталт Богдановнх, кишіло по містах лазутчиків: і крулевих, і царських, і султанських, а інок-мніх Єврах слав листа Сіркові, в якому між божественними заклинаннями «всіх вразів-перекинців, у Гетьманщині сущих», дякував йому за колишню поміч і осуджував його «маловірність у Бога-вседержителя».

Не облегшував той лист гіркоти Сіркової, а нагадував про гетьмана як про гріх по відношенню до Виґовського. Гіркоту збільшив і лист від дружини Софії, в якому вона ділилася домашніми клопотами, як і скорботами, зродженими постоями чужинців на подвір'ї.

«...А ще ознаймую тебе, дорогий муже, що цього нещасливого літа гостила в мене пані полковникова, кума Явдоха Дзиковська, і пан полковник,— хай здорові будуть! — заїхавши в ніч попутно, забрав її додому. А ще цього літа прямо на Усипення Пресвятої Богородиці преставилася Богові нашому баба-няня і насправжня матір покровна наших синів і доньок, добра служниця та підсусідка, пані Марія, а слідом — хай у Бозі почиють! — моя і твоя матір, Мотря, зобиджені невісткою Мариною. Хай будуть їм вічним пристанищем царство небесне і рай!.. А ще ознаймую тебе, що їздила-м на цельбу в Крупицький, Миколаївський, Батуринський монастир під Чернігів та в лубенську Мгарську обитель, де святителем Танасом Шолохом ізцілилася аж геть від бісівства!.. А Лайза пана Гната знову в тяжі горою ходить, і всі цигани до нас приязні, мов рідні. А пан Сабрі тепер незмінно коло камінного колеса і ступ у млині ґаздує та часом і по полумиску збіжжя приносить в обійстя, ділячи його на всіх порівну. А за маржиною нашою та обійстям пильнують Арсен і Тиміш Артемові та Сабрів Зотій, а дріб доглядають Мокрина із Христиною... А ще доводжу до твого відома, що доньки наші Марися і Яринка, як і зяті Івани Сербин та Пелех, уже докінчують толоками з Божою поміччю, дякуючи тобі за кошт, свої оселі та обійстя, хоч і вартують, вважай, незмінно на Мерефі і наших околах, пантруючи людоловів... А Петро та Ромко, як неприкаяні, збираються оце взиму на Січ, то і я, і доньки обі просять тебе, аби ти їх попереджально напутив і відтрутив від того, хоч би і в спокуту гріха твого до мене і дітей. Відверни їх від того, дорогий, бо й зяті, не докінчивши обійсть, грозяться піти з ними...»

Довго, гіркотно й морочливо гадав над отими листами і новинами Сірко, чуючи в собі гріх і перед гетьманом Юрієм, і перед родиною, Софією та обома померлими душами, подумки бачачи й домівку, від якої він геть відвик, і Мерефу та її околи з тамтешніми людьми. І не міг він спекатися в журливо-втратній смуті того, кого ж йому було більше шкода: матір Мотрю, яка притулила його і, як би то не було, виростила в лихолітті, чи підсусідку, пані Марію-Мар'ям, яка прожила довгий вік служкою йому, не маючи власного життя, побратима Артема, який був до смерті йому відданий, а чи коня Велеса, який виносив його із лих понад десяток літ, носив його вподовж і впоперек великого рідного краю, завчивши чи не краще за вершника путі! Невже понад десять літ?! — не вірилося йому...

І, спокутуючи гріх у душі, мабуть, найбільше та найболючіше шкодував за Велесом, бо мов відчував досі його ніжні, теплі та пругкі губи і мов бачив у вирових боях його роздертий вудилами рот, великий вивалений язик і мудрі, повні гніву, докору або тепла й вдячності, заслізлені, смоляно-блискітні, вогняні очі. Шкода було й себе, раптом осиротілого, осамоченого, хоч і теплилася, причавлена десь у підспудді єства й свідомості втіха, що сини повидужували і, видно, підуть його слідами на захист краю і люду свого, а Гнатову Лайзу мов бачив перед собою, завжди приязну, статну, звабну, гнучколозу, вродливу та по-своєму мудру, з незмінною радістю й лукавинкою в очах...

Цьогорічний гамірнолітній вир у стрімголових скочних та перекидних переїздах, вистеженнях людоловів, засідках, боях, клопотах-мороках із ясирниками минув для Сірка немов у якомусь недовгому примарному сні. Не міг повірити собі, що знову пережив літо, і не міг порівняти його з іншим, хоч у природі уже знову не було розмаїтих квітів, які ліхтарями горіли в травах, не було й весняно-літніх полум'яно-бурштинних лісових маків, а лише блякло