Читати книгу - "Під Савур-могилою"

марніли ще недавно окривавлені і біласо-смарагдові, особливо по лісних галявах, розфарбовані осіннім золотим пензлем дерева і чагарі та хизувалися, лишившись без суперництва, червоно-вишневі намистини глоду й шипшини, а чорні бусини були ніби більшими і аж несправжніми.

Воєводив у Києві сенатор Іван Виґовський. Писав універсали, запрошуючи поспольство до єдності, мніх Юрій із Брацлавського монастиря. Дарували міражні маєтності, ґрунти і фільварки омареним старшинам наказні гетьмани Тетеря і Сомко. Потроху, із острахом, проте уперто, верталися в «родни майонтки» ненависні бідному людові пани-ляхи та ієзуїти. Готувалися до зими посполиті козацькі загони, Січ і Запороги, полки на тій і тій Гетьманщинах, в Слобожанщині, рукомесники в польській та литовській Русиніях, осільці у ногайських осідках та викітствах по Кубані, Кумі, Гіркій Балці, Єгорлику, Зеленчуках, на Підкумку, і всюди вони не хотіли підлягати ні аґам, ні аюкам, ні крулям, ні цареві, ні іншому чортові та дідькові.

Ходили краєм вервечки кобзарів і сліпців, закликаючи думами і піснями про героїв-предків до одностайності і, подібно до Брюхових універсалів, до єдності. Затято проклинав Брюх усіх старшин, які не визнавали його кошовим гетьманом, і ганьбив свого родака, наказного царського гетьмана Сомка, ніжинський полковник Василь Золотаренко, таємно домагаючись у царя і його прихлібців наказної гетьманської булави...

А назагал, особливо Лівобіччя, кишіло царськими та крулевими наглядцями, «духовними» місіонерами, дознавачами, нацьковувачами і навітниками, від пліток і наклепів яких світ ішов обертом і в посполитого, і в козака, і в духівника, і в старшини.

Не дивлячись на те, що йшла лише осінь, польські когорти готувалися до великого «вчевсно вйонснего» наступу, а царські сли, приправивши черговий ясак Січі і похвалившись Паньку Пилипчаті під великим секретом про посилку царем весною стрільців у поміч Запорогам, ніби на прохання Сомка, вивідували, що думають з цього приводу в Коші. Звичайно, і тут мова йшла тільки про «поміч одновірним православним проти аґарян і схизматів».

Сіркові, та й не лише йому, все наокольне говорило про розкол і загальний занепад добробуту сполеченства рідного, про нову людську шарпанину, не «захист» всесуспільних і вселюдських інтересів Гетьманщини, а шкурно- і суто егоїстичні домагання держав.

Вузька рада січова не дала Сіркові, як рівно ж і решті, нічого втішного, бо одні на ній радили триматися поки що ляхів, інші — московитів-одновірців, а треті на чолі із самим кошовим — помиритися із ординцями чи звернутися за допомогою до молодого султана і його матері-султанші «від усього ріднокровного їй сполеченства, як Великого Русинського князівства», і вигнати при їх допомозі під три чорти і ляхів, і московитів, і їхніх православних лазутчиків-пліткарів та навітників разом із наказними і їх поплічниками.

У цьому поспольному багненні пожинав дорідну пашницю й Іванець Брюх, підтримуючи сірому, глаголячи в універсалах із Гадяча про себе як єдиновірного її виразника і захисника. І царат став говорити про нього як про «кошового гетьмана», який нібито «просив царя прислати весною в Кіш стрільців для помочі запорожцям у промислах на аґарян та католикосів».

А Сірко, зважуючи все переплутане, перевернуте й звузлене, не знаючи, на яку ногу стати, вже вкотре суворо та рішуче питав себе: куди йти і з ким? Що робити, як вестися і до чого готуватися? Як зарадити лиховісній повені горя, яка заливає сльозами, потом і кров'ю, нендзями і смертями рідний край?!

На щорічній Різдвяній кошовій раді, хоч Сірко і був тоді в Капулівці, товариство обрало його кошовим і полковником вінницьким і кальницьким. Здивувало його, що і Сацько Туровець, і Іваненко-Величко, і навіть Панько Пилипчата були горою за нього в тій раді, а противниками йому були тільки Іван Щербина та чигиринець Олекса Шкуро зі своїми незначними прибічниками. Чи події якісь передбачала Січ на прийдні, чи мислила, що все одно він подасться весною до своїх полків на волость, лишивши Кіш на наказних. А може, й те мали на оці: йому, як нікому іншому, Кіш підлягає, незалежно від того, хто в ньому кошовий та хто в старшинах.

8

«..А ще допроваджую до твего вельможного відома,— диктував Сірко джурі Архипові Раві при сотникові Лаврові Гукові листа Собеському,— що на Гадяцькі чи й Слободищенські трактати зараз марна сподіванка, бо вони — байки для видимої знеслави корони польської. Адже вертають пани і посесори-рендарі у фільварки, обзиваючи бидлом хлопів-русинів, а ксьондзи — в обителі, жовніри при постоях безтямно і аксесорно мордують ґвалтом жіноцтво, тиранять хлопів і вимагають непомірні стації-подими і датки. Це, приязний пане і знакомитий чільцю, неминуче допровадить до повної зневаги нашим поспольством всього польського, а відтак — поведе його в нужді та змагальній валці до єдиновірної Московії чи навіть до аґарян турчинських чи ординских, які очікують на те.

Більше того, верхнє, середнє і нижнє січове поспольство і чільці всієї Гетьманщини, навіть гендлярі, гніздюки, лайдаки та гунцвоти, січові реґіментарі та кармазинники не можуть спокійно обсервувати ті мордувальні справовання панів, жовнірів, клерів-біскупів та капуцинів! І ти, вельможний приятелю, зваж, що збиточності над хлопами яко пахолками пожитково корисні і зискові не лише для наших ворогів, а й ваших, отож передай те й іним!»

І тільки-но встиг Архип Рава залакувати живицею того листа і зі знаком січової канцелярії передати його Лаврові Гуку, щоб відвіз адресатові, як у двері спершу постукали, а потім і погукали:

— Пане отамане! Га, пане отамане! Дозволь до тебе!

— Хто там? Заходь, прошу! — почув Сірко рипотню під дверима.— Заходь же!

— Ми, пане отамане, якусь потвору затримали,— переступив поріг канцелярії кремезний козак із багровим рубцем на переніссі.— Не знаємо, що з нею робити,— спинився в порозі, видивляючись.— Чи задушити, чи втопити, а чи до шинкваса кликати, бо тільки за дознавача по статурі та личині їй пасує бути.