Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

тримав. На руках, щоби курка Кишинів не втопилася. Кишинів борсалася на поверхні, перебирала в діжці своїми жовтими кігтистими лапами, енергійно плескала по воді, а навколо пожвавлено збиралися інші кури та півень Зіна Іванівна. Зловтішно спостерігали вони за водними випробуваннями курки Кишинів, перезиралися, єхидно і знущально кудкудакали.

– Так завжди в житті, – на моє правильне запитання дав правильну відповідь Григорович. – Тільки-но особистість виокремлюється чимось незвичайним, тільки-но стає особливою, одразу ж збирається натовп і зловтішно спостерігає, чим закінчиться справа. І при цьому заздрять, достеменно заздрять, це явам кажу, Григорович.

Та, власне, не лише кури, але й вся застава нишком спостерігала, як навколо криниці в один і той самий час чинно збирається все домашнє птаство, і всі розсідаються дивитися синхронне плавання Григоровича та курочки Кишинів.

І курка Кишинів, як пояснює Григорович, несподівано підсіла на водні процедури. І справді ж добре: спека, півні ходять спітнілі, із дзьобів крапає, кури риють собі ями в пилюці та в них вкладаються, щоб перебути полуденну спеку, а курка Кишинів насолоджується нагрітою сонцем купіллю і шурує собі потім подвір’ям ділова, енергійна, бадьора. І до того дійшло, що тільки-но вийде вранці Григорович на ґанок – а курка Кишинів йому під ноги, дивиться запитально: мовляв, ну шо, старшина, ходімо? Скупнемося?

Через місяць телефонує Григорович. Каже, приїздіть, щось розповім. Ми схопилися, звісно. Григорович, він майстер не тільки відповідей на запитання, але ще й розповідей.

Виявляється, героїчна курочка Кишинів завдяки щоденному купанню перевернула своє життя, підвищила імунітет, несучість і досягла омріяної мети. Але не вдома, а у віддаленому від рідного обійстя районі – влаштувалася поряд із водокачкою, куди ніхто майже не ходив, і зайнялася своїми прямими обов’язками, котрими її природа щедро обдарувала: нестися і висиджувати.

Звісно, Григорович дивувався деякий час, що його ніхто на порозі не зустрічає, ніхто купатися не проситься, але заклопотаний був сильно – комісія, перевірка. А щойно звільнився, почав шукати. І тут йому зателефонували: Григорович, а чи не ваша курочка біля водокачки сидить, надто вже вигляд у неї гордий та розумний.

Григорович побіг – спека, далеко, втомився, спітнів. Дивувався, як його курочка Кишинів туди добрела, який характер в неї виявився, ну. Прийшов, а вона сидить – змарніла, змужніла, впізнала свого товариша по плаванню в діжці, щось пролопотіла знічено, очі сором’язливо опустила, квокнула, мовляв, ось, старшина, сиджу тут… як бачиш… висиджую…

А на спині у неї вже двоє жовтих курчаток цвірінькають «мама-мама».

– А така худе-е-енька, – приповідав Григорович, – а така змучена… Ніхто ж не кормив бідненьку…

Почав бігати туди, в таку далечінь, підгодовувати.

Наступного дня вже сім курчаточок. А ще за день – десять!

Вивела вона – Григорович, розповідаючи, радісно та з гордістю сплескував – сімнадцять штук! Щоправда, вижили дванадцять. То Григорович спеціально в місто поїхав, на інкубаторну станцію, взяв іще курчат, підклав їй, щоб було скільки було – сімнадцять. Перевіз всю курячу родину додому, ходить курка Кишинів пишна, мати-героїня. І звичку до купання не покинула, злітає на діжку з водою, чекає, коли її занурюватимуть.

І дружині, і команді своїй просто в нашій присутності, аби свідки були, перед строєм на вечірній повірці оголосив Григорович, що хто цю курочку Кишинів зачепить, хто її зачепить!.. Так… Григорович стискав кулак і розгнівано ним потрясав – він не знає, що зробить.

– Тепер, – сказав Григорович, – вона буде жити на заставі завжди і в найбільш привілейованому становищі. Питання є? – запитав Григорович.

Питань не було.

Айне-Кляйне

Наш друг, шановний Григорович, навчався в сільгоспакадемії на заочному відділенні. Вчився-вчився, років вісім, напевне. То забуде на сесію приїхати, то занадто заклопотаний, то вирішить: «А нашо вона, та наука?» – дивись – іще рік промайнув. Ну, навчався, одне слово. І зрозуміло, що не так щоб дуже добре. З деяких предметів – нічого, з деяких – так собі, з деяких – сяк-так, а з хімії – погано. Його в академії так і запам’ятали: стоїть і потилицю чухає. Все.

І ось диплом, ура, вже ящик горілки заготовлено, вже пива, вже наздогнали, завалили і закоптили кабанчика, вже риба в озері затамувала подих – знає, що без неї цього свята не буде, вже розпалили вогонь у мангалі на подвір’ї. Але ж хімія… Немає оцінки з хімії. А все тому, що викладач – старенький професор, німець Кляйн. Не сучасний. Від подарунків, грошей категорично відмовляється, від запрошення до ресторану – й поготів. У нього переконання, печінка, тиск, вік і дружина, велика, сувора, вимоглива Таїсія Порфирівна Кляйн. До того ж Кляйн, позаяк німець, страшенно принциповий, збіса дисциплінований та надзвичайно пунктуальний. Хімію свою обожнює. Усі вже отримали дипломи, а Григорович – ні.

– Нет-нет-нет!!! – тупав своїми маленькими, тридцять дев’ятого з половиною розміру ніжками професор. – Нет!

Григорович ліз йому на очі щотижня з різноманітними підношеннями та пропозиціями.

– Ну що?! – запитали черговий раз друзі Григоровича, спраглі післядипломного свята.

– Що «що»?.. Кричить: «Сдафайся!» От німчура…

Ні, ну нормально? Григорович навіть німецьку склав за третій курс, ну натюрліх склав, ну! А тут цей, як його називали студенти Айне-Кляйне, Петро Юрійович, а