Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

насправді Петер Юргенович, – вперся і все.

Що робиться, га?! Хоч бери та вчи ту хімію!

Виходу не було.

Григорович причепурився і призначеного дня поплентався «сдафатися». Навіть підручник потримав. Перед іспитом. Під подушкою.

– Пєріте пілет! – наказав осоружний маленький охайненький Петер Юргенович, дивлячись гострими очицями над окулярами. – Желаєте стразу? Ілі путете подготавліфаться? Еслі стразу – плюс один балл.

– Та шо там, зразу канєшно, – звично почесав потилицю Григорович, вираховуючи, що коли до одиниці додати один, двійки все ж таки буде замало, але хоч щось.

– Первий вопрос! – закомандував Айне-Кляйне.

– Е-е-е-е… Ем-м-м-м… Я той, Петро Юрич, я ж з комбайна падав, сотрясєніе, та й все з голови повилітало… Вчив-учив. Забув… Пам’ять!

– Ай-ай-ай-ай! С компайна? Учіль. Забіль. Па-а-амят, ай-ай. Ну латно, второй вопрос! – з цікавістю запропонував Кляйн.

– Е… и… ото… це… я ж… От токо щас знав, Петро Юрич… – старанно морщив лоба Григорович.

– Оп’ять запилі, малатой чєлофєк?

– Ага, забув, оп’ять забув, – полегшено погодився Григорович, – пам’ять того.

– Ай-ай-ай-ай! Што такоє с фамі?.. Такой молотой, а такая па-а-амят. А третій вопрос?

– А третій… Так… Я ж його… Я ж… Нічого шо-то не помню. Нічого. Забувся вкрай!

– Што ж ето ви фсьо запиваєтє?

– А я ж ото, як з комбайна ж впав, Петро Юрич, та й пам’ять…

– Ай-ай-ай. Снаю-снаю…

Кляйн замислився, уважно та співчутливо дивлячись на Григоровича, протираючи білосніжним носовичком окуляри.

– А може, дополнітєльний, га? – з надією Григорович по-собачому зазирав у невблаганні маленькі оченята професора Кляйна.

– Ну што потєлаєш, карашо, – професор надів окуляри, встав і, закинувши руки за спину, почав міряти кроками аудиторію. – Дополнітєльний фопрос. Как. Сфалі. Фашего. Дєда?

– О! це я знаю! – зрадів Григорович. – Значить, мого діда звали Осипенко Олексій Григорович. Отак, як і мене ж. Ми всі Осипенки – то Григорій Олексійович, то Олексій Григорович… О-о-от… Мій тато, значить, Осипенко Григорій Олексійович, значить, я – Осипенко Олексій Григорович…

Айне-Кляйне сплеснув у долоньки, захоплено вирячився на Григоровича і вигукнув:

– Фи поту-у-у-умайте, какая па-амят! Какая па-а-амят! Стафлю вам «трі», – Кляйн вписав у залікову книжку «задовільно», підійшов до вікна і викинув залікову у кватирку з п’ятого поверху, на якому розташовувалась аудиторія.

– О-о-о-о… А на уліце – дош-штік, – скрушно проказав Кляйн, дивлячись у вікно. – Врємя пошло! – оголосив він, склав окуляри у футляр, футляр – у портфель і, не прощаючись, зі скривдженим виглядом, вийшов за двері.

Так швидко Григорович не бігав ніколи. Свою залікову він встиг витягти буквально з-під коліс якоїсь автівки.

Це було років зо двадцять тому.

Вчора донька Григоровича посіла перше місце на міжнародній науковій студентській конференції з доповіддю на тему «Останні розробки в галузі хімії штучних волокон».

Узагалі, вона найкраща студентка хімфаку. Напевне, пам’ять має хорошу.

Григорович і Філюнін

Обожнюємо ми друга нашого, Григоровича. Коли не приїдемо, він нам завше історію цікаву підкине. І хоч кіносценарій з неї пиши.

Ось, до прикладу.

Григорович наш свою хату залишив старшому синові та його родині, а сам купив собі менший будиночок у нашому містечку, майже поряд із заставою, де все життя пропрацював старшиною. І тільки-но переїхав, тільки-но влаштувався, почалися прикрощі, звідки й не чекав.

Отже, дивіться.

* * *

Бабусі на лавці поряд із амбулаторією одна одну ліктями штурхають: мовляв, гляньте, гляньте, знову Філюнін, сусід Григоровича, в контору до дільничного побіг.

В конторі:

– І головне – що?

– Що? – запитав дільничний.

– Горілка у його гумою пахне. Тому що – що?

– Що? – знову запитав дільничний.

– Тому що краде. Виносить у грілках.

– Де краде?

– А хто ж його зна де. Може, і на заставі… – похитав головою Філюнін. – Але точно краде. Він же ж мені наливав, коли перший раз у свою нову хату заходив. Налив мені, собі, а потім кішку до хати пустив. А вона гумою смердить.

– Кішка?

– Горілка!

– Слухай, Філюнін, га, Філюнін? Припинив би ти стучати. Який же характер у тебе прикрий і невгамовний. Ось уже й сина навчив. Уже весь дитсадок скаржиться,