Читати книгу - "Вітер часу"

Понятовського. В польських архівах Іван знайшов небагато відомостей про нього, тому вирішив поїхати на Різдво до сестри в Британію і спробувати знайти там що-небудь в бібліотеках місцевих українських закладів.

На прощання він зайшов до приятелів на кафедрі історії Вроцлавського університету, побажав їм веселого Різдва і після обіду поїхав на міжнародну автобусну станцію біля залізничного вокзалу. Автобуси рушали до великих європейських міст через кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин. Особливо багато їх їхало до Риму, де поляки сподівались зустріти Різдво і побачити Папу. Іван завчасно купив квиток до Лондона на великий автобус з туалетом і кав’ярнею. Він сів недалеко від водіїв, бо в автобусі їхало не більше десятка пасажирів, переважно студентів.

Автобус не поїхав відразу в Німеччину, як сподівався Іван, а ще досить довго добирався до Зеленої Гури і тільки після неї пересік Одру, взявши курс на Берлін. Але в столицю не заїхав, оминувши її з півдня. Автобус йшов без зупинок, вночі зупинились тільки одного разу, вже перед кордоном з Бельгією, для заправки соляркою. До залізничного тунелю поблизу Кале у Франції, де автобус завантажився в спеціальний вагон, приїхали опівдні, близько години їхали під Ламаншем, потім по території Англії знову автобусом. Нарешті приїхали на вокзал Вікторія в центрі Лондона.

На виході з вокзалу Івана зустрів чоловік сестри Саша і його старший син Анатолій, хлопець років двадцяти п’яти, якого Іван бачив вперше. Усі разом пішли до великої чорної машини незнайомої Івану марки, досить пошарпаної.

– Купили неделю назад за пятьсот фунтов, – пояснив Саша, – старая машина уже слишком мала для нашей семьи.

Сестра одружилася з Сашею, який був старший від неї на п’ятнадцять років, вже в Британії. Він мав двох синів від попереднього шлюбу – Анатолія і Єгора, а тепер ще спільний з Мар’яною син народився в Британії.

Саша добре знав Лондон і їхав якимись неголовними вулицями, щоб запобігти автомобільних заторів. За півгодини дістались району Камден, де жила родина Саші в великому цегляному будинку на шість поверхів. Квартира була на другому поверсі і складалася з багатьох невеликих кімнат. Найбільша з них була приймальною, тут стояли великий телевізор, журнальний стіл, на якому обідали, канапа, і був вихід на невеликий балкон, затягнутий сіткою від птахів. Івана оселили в кімнаті разом з його малим племінником, якого вже звали по-англійські, Артуром. Хлопчик ще не розмовляв, а тільки посміхався та спілкувався окремими вигуками.

Іван відразу розпакував валізу, віддав Артурові іграшки, які привіз з Польщі, а Саші – пляшку «Мартелю». Мар’яна, старша за Івана на п’ять років, була на роботі, мала прийти після шостої. Вона ще вчора приготувала обід, який тепер Саша подав у більшу кімнату. Він відкоркував пляшку «Мартелю» і налив по чарці. Іван практично не пив міцного, бо дід, з яким він мешкав, пив тільки ліки, а в Польщі не було часу пити, бо навчання в аспірантурі, пошуки матеріалів, писання статей були важливішими. Іноді, зустрічаючись з друзями в неділю, він пив пиво.

Після обіду Саша згадав, що Артурчик сьогодні ще не гуляв, тому, хоч вже темніло, одягнув сина, посадив в коляску, і вони разом з Іваном рушили вулицями Камдена, не віддаляючись далеко від дому. Іванові здалося, що район, де жила Мар’яна, був досить брудним, назустріч попадалося багато африканців, індійців і китайців. Біля невеликого садочка під віадуком, по якому час від часу йшли потяги, сиділи безхатченки, які пили віскі, сховавши пляшки в паперові пакети. Мар’яна писала йому, що Камден – добрий район, але на погляд Івана він нагадував йому заводські задвірки. Враження підсилювалось каналом зі шлюзом.

Дома їх вже чекала Мар’яна, яка зраділа, побачивши Івана.

– Как хорошо, что ты приехал! – вона затягла його до маленької кухні. – Я купила китайской пищи, сейчас будем отмечать твой приезд!

Із Сашею та його синами, які були росіянами, вона розмовляла російською, на роботі теж, бо її хазяїном був росіянин, як вона казала, «олігарх». До російської вона додавала англійські слова, іноді питаючи: «Как это по-русски?».

Не встигли поставити китайську їжу на журнальний стіл, як у двері подзвонили. Прийшли якісь молодики років по тридцять, які жили поблизу у цьому ж кварталі. Вони принесли пиво і горілку. Саша і Мар’яна випили з ними горілки, а Іван – пива. Молодики крутили головами на усі боки, розглядаючи речі. Іван навіть подумав, що вони хочуть обікрасти квартиру. В розмові вони не виявляли особливої цікавості ні до України, ні до Росії, щось питали, але не слухали відповіді. Потім почали розпитувати про «меджики», галюциногенні гриби, які нібито росли в тих краях, де у Саші і Мар’яни була «дача». Саша сказав, що багато росіян захоплюються цими грибами. Нарешті гості пішли, і Іван міг порозмовляти з Мар’яною про знайомих у Києві та про життя у Вроцлаві. Коли повернувся Саша, який виходив проводити молодиків, Мар’яна з Сашею продовжили святкувати приїзд Івана, попиваючи коньяк, який Саша приніс з супермаркету. Іван же, втомившись за добу переїзду, пішов спати. Артур вже посапував у своєму ліжечку.

Ранком племінник рано прокинувся, Іван подивився на годинник – була сьома година. Він поголився, умився, але коли прийшла Мар’яна, з’ясувалось, що тільки шоста, бо Іван не перевів годинника на лондонський час. Після восьмої почали збиратись на «дачу», яка знаходилась дуже далеко, в графстві Девон. Їхати туди треба через Брістоль, а потім на південь, на північний берег Англійського каналу. За сніданком розмовляли про батьків, про здоров’я діда. Мар’яна сказала, що Саша зараз ремонтує їх «дачу», а після, як підготують кімнати, вона збирається запросити батьків на пару місяців. До католицького Різдва залишилось три дні, тому на «дачу» збирались їхати також сини Саші та їх друзі. Завантаживши велику чорну машину продуктами і коляскою з Артуром, Саша сів за кермо, Іван поруч з ним, а Мар’яна позаду з Артурчиком. На другій машині поїхав Анатолій з другом, а третя машина з Єгором та його товаришем мала виїхати увечері.