Читати книгу - "Вітер часу"

128
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 67
Перейти на сторінку:

Тільки вибрались з Лондона, як почався дощ, який лив увесь час до містечка, де була «дача». Приїхали близько восьмої, було вже темно. Їх зустріли дві великі собаки і «сторож» – приятель Саші, росіянин середніх літ, лисий і добродушний на вигляд. Івану здалося, що він не дуже зрадів його приїзду, мабуть боявся, що його тепер звільнять.

В будинку, який мав два поверхи і недороблену, ще в ремонті, стріху, затягнуту синьою плівкою, було тепло і сухо. Мар’яна швидко зробила вечерю з овочів, які вони привезли з Лондона. Хлопці разом з Сашею випили пляшку горілки, а Іван – пива. Після вечері пішли до каміну на першому поверсі, сіли на канапу, укриту овечими шкірами, стали чекати Єгора з приятелем. Вони приїхали близько другої години ночі, Іван вже дуже хотів спати, він пішов у кімнату на другому поверсі, але спав погано, прокидався, бо на першому поверсі хлопці гуляли до ранку. Прокинувся о сьомій і подивився у вікно. Падав рясний дощ, вітер розхитував гілки високих піхт, що росли поблизу будинку. Він зійшов на перший поверх і побачив, що дехто спить на канапі, а дехто сидить біля каміну.

СВЯТКУВАННЯ РІЗДВА В АНГЛІЇ

Незважаючи на дощ і вітер, Іван вирішив прогулятись і подивитись на містечко, де була дача його сестри. Будинок стояв на похилому схилі невисокої гори, вулиці йшли уздовж нього. Іван пішов вулицею в напрямі моря. Будинки були схожі між собою, усі двоповерхові, чистенькі, перед ними росли вічнозелені кущі самшиту, азалій і ще деяких невідомих Івану рослин. Місцями зустрічались рози, трохи прив’ялі від недавнього невеликого морозу. Поступово вулиця пішла долу, і незабаром він вийшов до моря. Гора, на схилі якої стояли будинки, обривалась до моря стіною червоних пісковиків височиною метрів п’ятдесят.

Побачивши море, Іван здивувався: не було звичного прибою, але коли підійшов до води, зрозумів, що почався відплив. Вода вже відійшла від берега метра на три, залишивши чорну багнюку. Тут він збагнув, для чого потрібна довга естакада, яка йшла від берега на дві-три сотні метрів у море: щоб сідати на судна навіть у відплив. На скалі було видно слід рівня води у приплив, нижче його на червоному пісковику прикріпились рачки-балянуси, їх білі мушлі нагадували зуби.

Дощ загнав Івана під естакаду, звідки він роздивлявся узбережжя. Додому повернувся іншою дорогою, через центр містечка, де розташувалися декілька церков, великий за площею новий білий торговельно-розважальний центр з універсамом «Сансбері» та невисокими пальмами і заростями тонкого бамбуку поблизу фонтану. Поступово дорога повертала праворуч, на схил гори, де стояв будинок сестри.

Дома вже повним ходом йшла підготовка до святкування Різдва. Саша, а також його сини і їх друзі поїхали на машинах за пивом. Декілька днів тому в містечку був пивний фестиваль, і «сторож» бачив у продажу «музейне», як він сказав, пиво, виготовлене за старовинними рецептами. Іван залишився допомагати сестрі, яка готувала страви. Хлопці щось довго не повертались, і Мар’я запропонувала Іванові піти до пабу.

Паб виявився недалеко від їх будинку, він мав старовинний вигляд. За стійкою, де наливали пиво, два-три молодики розмовляли з хазяїном. Вони непривітно подивились на Івана та Мар’ю, але хазяїн посміхався. Мар’я замовила дві пінти пива у високих склянках, і вони сіли поближче до каміну, щоб трохи обсохнути і зігрітись.

– Ну, як, подобається тобі у нас? – спитала Мар’я.

– Море є море, – кивнув Іван. – Мені здається тут непогано, красиво. Мабуть сюди треба влітку приїздити, купатись.

Мар’яна посміхнулась:

– Тут ніхто, крім дітей, у морі не купається: спочатку відплив, треба йти багном далеко до води, потім приплив, приходить холодна вода з океану. В містечку є басейн, навіть з підігрівом, так що і взимку можна купатись. А ти не хочеш до нас переїхати?

– Що тут робитиму? По-перше, я вивчаю українську історію, а не англійську, а, по-друге, як я кину діда?

– Ну, дід би міг жити разом з нашими батьками, а свою квартиру здавати квартирантам. А тут би ти не історією займався, бо це грошей не дає, а пішов би працювати в нашу фірму. Тут науковці теж багато не заробляють, не те, що бізнесмени.

– А ти хіба багато заробляєш?

– Поки що ні, а все ж хатинку купила. Ми з Сашею не одружені, щоб він міг отримувати грошову допомогу на себе і дітей. За квартиру в Лондоні ми теж не платимо, бо муніципалітет надав її дітям.

– А чому Саша не працює?

– Бо тоді треба було б податки платити. Він іноді працює, разом з синами та їх друзями ремонтує квартири в Лондоні. Це вигідно англійцям, бо, по-перше, під час ремонту треба хазяям відселятись у готель, а ремонт триває два місяці, так що за готель багато грошей йде. А наші, працюючи цілодобово, роблять за тиждень, вигода очевидна. Так Саша з хлопцями отримує за тиждень те, що англійці за два місяці, та ще й податки не платять, бо працюють нелегально. Тут не так, як дома, де усі чекають чогось від держави, треба крутитись.

– Тепер у нас теж нічого від держави не чекають. А у вас тут, я бачу, і грошову допомогу дають безробітним, і квартиру безкоштовно.

– Давати дають, але на місяць, потім треба влаштовуватись на роботу.

– А чому ж усі росіяни не працюють?

– Бо шукають у газетах об’яви про роботу, яка їм не підходить. Потім пишуть листа у фірму, яка пропонує роботу, вона викликає їх на співбесіду, як тут кажуть «інтерв’ю». Питають, що вмієш робити, відповідають, що нічого, ось їх і не беруть. Зате дають довідку, що відмовили. З цією довідкою йдуть у відповідну контору в муніципалітеті і їм ще на місяць

1 ... 48 49 50 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер часу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітер часу"