Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

що в мене немає з собою ліхтаря.

Загорілося яскраве світло — Сем тримав у руці телефон, висвічуючи бетонні стіни й цвіль, залізні східці, глибокий колодязь...

— Диґери? Я багато чув, але думав, брехня... А ти не знаєш, тут справді є таємне метро?

— Тут усе є... Тільки обережно спускайся.

— Не вчи білку горішки лущити! Сама пильнуй, щоб не посковзнутися, тут сходи типу «поламай-нога»...

У його голосі не було страху анітрохи. Я зрозуміла, що в житті не бачила переляканого Сема й, напевно, не побачу. Такого безстрашного, веселого, такого життєлюбного хлопця немає більше ніде на землі...

Я набрала код на важких дверях. Клацнув замок.

— Ні фіга собі! — Сем підстрибував з радості, наче щеня фокстер’єра на першому полюванні. — Супер. Супер. Можна знімати?

— Не зараз. Я скажу тобі, коли можна.

— Сюди б нормальну камеру принести... Для зйомок у темряві... Бо розмиється картинка... А це що, ліфт?!

Ми спустилися нижче. Відчинилися двері; зелена калюжа посеред коридора була затягнута льодком.

— Навіщо тут так холодно? — Сем зацокотів зубами. — А знаєш легенду про холодильну установку, якою скріпили ґрунти? То що, це не легенда?!

Світло його ліхтарика висвітило схему Головної будівлі на стіні.

— І це все під Головною будівлею?! Блін, блін, Дашо, оце подарунок... Ти мене переплюнула, тепер доведеться зі шкури пнутися, щоб тебе здивувати...

Скрипнули двері шафи. На мене впала куфайка, пропахла Лізиними парфумами. Від цього запаху я ледь не втратила всю свою мужність.

— Сем, одягайся, там іще холодніше.

— Ми підемо прямо до холодильної установки, еге ж? А що тобі конкретно треба зробити, у чому завдання?

У мене не було сили йому відповідати. Уся моя воля йшла зараз на те, щоб не кинутися щодуху навтьоки, зі страху ридаючи й скавучачи.

Ми йшли по коридору хвилини дві. В останню мить я раптом згадала про Інструктора: він любив спостерігати за грою охоронців або навіть до них приєднуючись. Ану ж він і зараз сидить коло порталу і з першого погляду розкусить мій задум і перешкодить?!

Мені було дуже соромно за надію, яка прийшла до мене вслід за цією думкою. Підходячи до порталу, я була цілком певна, що Інструктор тут. Чудово: нехай розкриється моя зрада й нехай мені зітруть пам’ять. Краще не пам’ятати взагалі нічого...

Я увійшла в підземелля перша. Охоронці повернули голови, але гри не перервали. Я окинула поглядом величезний зал — Інструктора не було. Може, за стелажами? Ба ні, його не було, мені пощастило...

Або, навпаки, трагічно не пощастило.

— Привіт, дядьку Толю, Серго, Іване Івановичу...

— Хто це? — благоговійно прошептав Сем.

— Це... охоронці.

— Вони теж грають?

— Загалом, так. Ти ж бачиш — вони грають у доміно...

— Якось... моторошно.

— Не відволікайся, — я раптом майже заспокоїлася. Залишилося зовсім небагато. — Сем, я хочу, щоб ти мені допоміг...

— Що робити? — відгукнувся він охоче.

— Стій поруч. Мені дуже страшно самій, а коли ти поруч...

Я обійняла його й поцілувала. У губи. Вперше.

* * *

Люди проходять спеціальні курси й тренінги, навчаючись любити себе. Насамперед себе й бажано більше нікого. А як же інакше? Людина живе для себе любої, а якщо робить щось собі на шкоду, то це означає, що нею маніпулюють, її використовують, що треба прочистити їй голову і відкрити очі на правду. Батьки маніпулюють дітьми, чоловіки — дружинами, хворі — здоровими, й існує ціла наука про те, як нікого не любити. Бути вільними від маніпуляції. Бути собою.

Я стояла в промерзлому наскрізь підземному залі, і всі мої випадкові поцілунки в школі, на абітурі, на першому курсі виявилися просто дитячою грою. Я цілувала Сема вперше і востаннє. Це сьогодення... а майбутнього в мене не було.

Я відіпхнула його. Не сильно. Просто, щоб позначити, що — все. Я переступаю межу.

З кишені куфайки я вийняла скальпель, який заздалегідь туди поклала. І амулет, який чекав свого часу. Срібний кулон у вигляді ока, який колись мене був урятував, тепер мусив погубити.

Я різонула себе по руці не дивлячись і не відчула болю.

— Мамо, прости мене...

І пішла до порталу, тримаючи в одній руці амулет, а в другій — жменю крові, що текла з розсіченої долоні. Зараз я дізнаюся, що там, за порталом; я побачу Темний Світ зсередини, але краще про це не думати. Я врятую маму, я спокутую свою зраду, я впаду в крижане пекло... але про це не можна зараз думати. Залишилося просте — перекласти амулет з однієї руки в другу...

— Стій.

Сем виник межи мною і порталом, дуже близько від невидимої прірви. Лице його було серйозне.

— Стій, Дашо.

— Сем,