Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

прийом для просування сюжету, несподіваний порятунок із безвиході завдяки доти невідомим подіям, персонажам, здібностям чи предметам. ">[214] досить гучно деренчить на останніх п’ятдесяти сторінках, але саме так більшість із нас хотіли би вчинити. І чи ж не хотілося б нам мати deus ex machina у своєму житті?

Точно не знаю, але я готовий закластися на свого собаку, що Джон Ґрішем ніколи не працював на мафію. Усе це чистісінька вигадка (а чистісінька вигадка — це для письменника найвища насолода). Він таки був колись молодим юристом і явно не забув, як це тяжко. Також він не забув про розмаїття фінансових пасток і небезпечних зваб, через які галузь корпоративного права настільки складна. З блискучим контрапунктом безпретензійного гумору та не розмінюючись на пустопорожності, він рисує світ дарвіністської боротьби, де всі дикуни носять костюми-трійки. І найкраще в цьому всьому — це світ, у який неможливо не повірити. Ґрішем був там, вишпигував цей край і позиції ворогів та повернувся з вичерпним звітом. Він розповів правду про те, що знав, і бодай за це заслуговує на кожен зароблений «Фірмою» долар.

Критики, які відмахнулися від «Фірми» та пізніших книжок Ґрішема як від погано написаних, і ті, хто заявляє, що не розуміє його успішності, або не бачать суті, бо вона настільки велика та очевидна, або навмисно вдають дурника. Ґрішемова вигадка міцно стоїть на ґрунті реальності, яку він знає, особисто прожив і про яку написав із цілковитою (і майже наївною) щирістю. У результаті вийшла книжка водночас смілива й унікально приємна (щодо картонності персонажів можна посперечатися). Вам як письменникові-початківцю варто не наслідувати Ґрішема в новоствореному ним жанрі «юристів у халепі», а просто рівнятися на його відкритість і нездатність нічого вдіяти, крім як перейти одразу до суті.

Джон Ґрішем, звісно, знає юристів. А те, що ви знаєте, робить вас унікальними в якийсь інший спосіб. Будьте сміливими. Наносьте на карту ворожі позиції, повертайтесь і розказуйте нам усе, що знаєте. І не забувайте: водопровідники в космосі — не така вже й погана задумка для оповідки.

5

На мій погляд, оповідання та романи складаються з трьох частин: з оповіді, яка просуває історію з точки A в точку B й урешті-решт у точку Z; з опису, який творить для читача сенсорну реальність; та з діалогів, які оживляють персонажів завдяки їхній мові.

Ви можете поцікавитися, де в цьому всьому місце для сюжету. Відповідь (принаймні моя): ніде. Переконувати вас, що я ніколи не планую сюжетів, було б наче переконувати, що я ніколи не брешу; однак і те, й інше я роблю якомога рідше. Я не довіряю сюжету з двох причин: по-перше, наші життя за великим рахунком безсюжетні, навіть якщо докинути сюди всю нашу завбачливу обережність та ретельне планування; а по-друге, вважаю, що планування сюжету і спонтанність щирого творення несумісні. Краще я скажу якомога відвертіше: я хочу, аби ви розуміли, що моє опорне переконання стосовно написання оповідок полягає в тому, що вони здебільшого творяться самі по собі. Завдання письменника — дати їм місце для росту (і записати їх, безперечно). Якщо ви здатні так само дивитися на речі (або принаймні спробувати), ми зможемо комфортно співпрацювати. Якщо ж, навпаки, вирішите, що я божевільний, то нічого. Ви такий не перший.

Коли в ході інтерв’ю для «Нью-Йоркера»[215] я сказав журналістові (Марку Сінґеру), що історії — це знахідки, наче викопні скам’янілості, він сказав, що не вірить мені. Я відповів, що це не страшно, головне — аби він вірив, що я в це вірю. А я таки вірю. Історії — це не сувенірні футболки чи ігрові приставки. Історії — реліквії, частина невідкритого світу, який існував раніше. Завдання письменника — скористатися інструментами зі свого ящика, щоб видобути з землі якомога більше кожної з них, не пошкодивши. Часом відкрита скам’янілість маленька — мушелька. А часом велетенська — королівський тиранозавр з усіма його колосальними ребрами та вищиреними зубами. Однак чи йде мова про коротке оповідання, чи про романисько на тисячу сторінок, техніка розкопки, по суті, однакова.

Хай би яким ви були здібним, хай би скільки мали досвіду, все одно, певно, неможливо видобути всю скам’янілість із землі, не зламавши й не загубивши кілька шматочків. Аби дістати її майже всю, лопату треба поміняти на делікатніші інструменти: повітряний шланг, кишенькову кирку, може, навіть зубну щітку. Сюжет — набагато більший інструмент, відбійний молоток письменника. Можна вивільнити скам’янілість із твердої породи за допомогою відбійного молотка — тут не посперечаєшся, — але вам не гірше за мене відомо, що відбійний молоток розламає стільки ж, скільки вивільнить. Він неповороткий, механічний, антитворчий. Хороший письменник, на мою думку, думає про сюжет в останню чергу, а нудьгар — у першу. Результатом цього стане оповідка, яка відчуватиметься штучною та силуваною.

Я вельми спираюся на інтуїцію, і мені це постійно вдається, бо мої книжки ґрунтуються на ситуації, а не на історії. Деякі ідеї, з котрих виникли книги, складніші за інші, але більшість починаються з чистої простоти експозиції у вітрині універмагу або сценки з восковими фігурами. Я створюю для групи персонажів (може, для пари, може, навіть для одного) яку-небудь скруту і хочу подивитися, як вони силкуватимуться з неї вибратися. Моє завдання — не допомагати їм вибиратися чи скеровувати до безпеки (у таких випадках мені був би потрібен гучний відбійний молоток сюжету), натомість я спостерігаю за тим, що відбувається, і записую.

Ситуація — на першому місці. Персонажі — завжди спочатку пласкі та невиразні — на другому. Коли ці дві речі стають зафіксовані в мене в думках, я починаю розповідати. У мене часто є приблизне уявлення, чим усе закінчиться, але я ніколи не вимагаю від персонажів чинити по-моєму. Якраз навпаки, я хочу, щоб вони робили все по-своєму. Подекуди все закінчується, як я собі уявляв. Утім, переважно виходить геть для мене неочікувано. Для автора, який пише