Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На початку вісімдесятих ми з дружиною літали в Лондон у справах і як туристи. У літаку я заснув, і мені приснився сон про популярного письменника (може, це був я, може, ні, але точно не Джеймс Каан[216]), який потрапив у лабети психованої фанатки, що мешкає на фермі в далекій глухомані. Її не випускає з ізоляції прогресивна параноя. Вона тримає в хліву трохи худоби, у тому числі ручну свинку на ім’я Мізері. Порося названо на честь незмінної головної героїні жіночих бестселерів письменника. Прокинувшись, найчіткіше з цього сну я запам’ятав слова цієї жінки письменнику, в якого була зламана нога і якого тримали в полоні у далекій кімнаті. Я записав їх на серветці «American Airlines», аби не забути, та поклав у кишеню. Вона десь загубилась, але я пам’ятаю майже все, що записав: «Вона говорить серйозно, але ніколи не дивиться в очі. Велика жінка та кремезна; вона — відсутність пропусків. (Хай би що це значило; не забувайте, я щойно прокинувся.) „Я не заради злого жарту назвала свою свинку Мізері, о ні. Прошу, не подумайте так. Ні, я дала їй таке ім’я через вияв фанатської любові — найчистішої з усіх любовей. Вам має бути приємно“».
Ми з Таббі зупинилися в готелі «Браунз» у Лондоні, і нашої першої ночі там я не міг заснути. Почасти через звуки, джерелом яких, складалося враження, було тріо юних гімнасток у кімнаті просто над нашою; почасти, безсумнівно, через різницю в часі, але головним чином через серветку з літака. На ній було записано зерня того, що могло стати відмінною історією, смішною та сатиричною і при цьому страшною. Вона здавалася мені надто соковитою, щоб її не записати.
Я встав, спустився у фойє та запитав у консьєржа, чи є тут тихе місце, де можна трохи попрацювати, пописати від руки. Він повів мене до розкішного столу на сходовому майданчику другого поверху. Це письмовий стіл Редьярда Кіплінга, сказав він мені з, певно, виправданою гордістю. Мене трішки залякала інтелектуальність цього місця, але тут було тихо, і стіл здавався доволі привітним: передусім, він мав безкраю робочу поверхню з вишні. Заливаючи в себе чашку за чашкою чай (я пив його літрами, коли писав… тобто якщо не пив пиво), я списав шістнадцять аркушів перекидного блокнота. Щиро кажучи, я люблю писати від руки. Єдина проблема в тому, що, коли заводжуся, я не встигаю записувати рядки, які формуються в голові, і вимотуюся.
Закруглившись, я затримався у фойє, аби ще раз подякувати консьєржу за дозвіл скористатися розкішним столом містера Кіплінга. «Радий, що він вам сподобався, — відповів він із туманною, ледь помітною посмішкою, наче був особисто знайомий з письменником. — Власне, Кіплінг за ним і помер. Від серцевого нападу. Коли писав».
Ідучи нагору, щоби хоч трохи поспати, я подумав, як часто нам розказують те, без чого ми могли би спокійно обійтися.
Робоча назва моєї оповідки, яку я запланував як повість на 30 000 слів, була «У редакції Енні Вілкс». Коли я сидів за розкішним столом містера Кіплінга, у мене в думках міцно закріпилася базова ситуація: письменник-каліка, фанатка-психопатка. Власне історія на той момент іще не існувала (тобто існувала, але у вигляді заритої в землі реліквії — за винятком шістнадцяти рукописних сторінок), але для початку роботи знати історію було необов’язково. Я визначив розташування скам’янілості, тепер — обережне викопування.
Припускаю, що коли таке працює для мене, то може спрацювати й для вас. Якщо ви поневолені (чи залякані) докучною тиранією плану оповідки та записника з «Нотатками щодо героїв», це може вас розкріпачити. Щонайменше зверне ваші думки в цікавіше русло, ніж «Розвиток сюжету».
(Побічний курйоз: найбільшим прихильником «Розвитку сюжету», ймовірно, був Едґар Воллес, успішний автор-халтурник 1920-х років. Воллес винайшов — і запатентував — пристрій під назвою «Колесо сюжетів Едґара Воллеса». Якщо ви загрузли в «Розвитку сюжету» чи вам терміново потрібен «Разючий поворот подій», просто крутите «Колесо сюжетів» і читаєте, що з’являється у віконечку: неочікуване прибуття або героїня освідчується. Ці пристрої, вочевидь, продавалися, як гарячі пиріжки.)
Під кінець першого сеансу в готелі «Браунз» — Пол Шелдон прокидається і виявляє, що став бранцем Енні Вілкс, — я думав, що знаю, чим усе обернеться. Енні накаже Полові написати ще один роман про свою незмінну відважну героїню Мізері Честейн — але тільки для неї. Після початкового опору Пол, звісно, погодиться (медсестра-психопатка, подумав я, буває дуже переконливою). Енні скаже, що має намір принести в жертву цьому проекту свою кохану свинку Мізері. Скаже, що буде лиш один примірник «Повернення Мізері» — голографічний рукопис, оправлений у свинячу шкіру!
Тут ми йдемо в затемнення, думав я, і повертаємося до віддаленого колорадського сховку Енні через шість-вісім місяців для несподіваного фіналу.
Пола нема, його палата перетворилася на святиню Мізері Честейн, але свинка Мізері досі мирно рохкає у своєму свинарнику при хліві. На стінах «Кімнати Мізері» обкладинки книжок, кадри з екранізацій, портрети Пола Шелдона, ймовірно, газетний заголовок «ВІДОМОГО АВТОРА ЖІНОЧИХ РОМАНІВ ДОСІ ШУКАЮТЬ». У центрі кімнати, старанно освітлена, на маленькому столику (звісно, вишневому, на честь містера Кіплінга) лежить єдина книга. Це «Повернення Мізері» в редакції Енні Вілкс. Палітурка прекрасна, як і має бути; це шкіра Пола Шелдона. А сам Пол? Його кістки можуть бути поховані за хлівом, а найсмачніші частини з’їла свиня.
Непогано, і вийшло б оповідання нівроку (а от роман — не дуже, бо ніхто не захоче вболівати за героя протягом трьохсот сторінок і виявити, що між розділами шістнадцять і сімнадцять його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про письменство. Мемуари про ремесло», після закриття браузера.