Читати книгу - "Гордієві жінки"

довкола, підшукуючи потрібну посудину.

– Не думаю, що це смішно, – Лія сіла на стілець поруч зі столом. Як же їй було недобре від того, про що зачала мову! Але слова самі виповзали зсередини, ніби невсидючі запазушні діти з перекинутого манежу.

– Ми не сім’я давно, – Віктор спокійно поклав горіхи в найпершу побачену глибшу миску. – Горіхи будеш?

– Тоді, коли вона приїздила, ти по голосу мені здався великим, оброслим і клишоногим, як ведмідь, – Лія сама не розуміла, для чого це мовила. Воістину, коли не знаєш, що сказати, ліпше змовчати. Але що, коли кипить середина й назовні виливаються емоції, котрих досі не спізнавала?

– А хіба я не такий? – знову щиро усміхнувся.

Лія і собі не втрималася, осміхнулася – її заворожувала його врівноваженість. Ясно, що на ведмедя він ніяк не походив, радше, на білогривого лошака зі стрункою м’язистою статурою.

– У вас є обценьки? – поцікавився. – Горіхами хочу тебе пригостити.

– У хаті нема, може, у сараї, у дідових інструментах…

– Тоді пішли до мене, бо в мене є, – запропонував.

– Я не можу, – обернулася.

– Чому? – присів поруч, поцілував руки.

– Я не хочу бути розлучницею, – прошепотіла.

– А ти нею й не є, – запевнив.

– Чого ти так кажеш? – пильно глянула на нього. З її очей покапали сльози.

– Я не живу із цією жінкою, як з дружиною, вже три роки. Я просто їжджу туди до доньки.

– Але ж ви одружені по закону, – скривилася.

– Мій закон – це моя совість, і вона на цей момент анічим не зачорнена, – відказав.

Вона не знайшлася, що сказати, лише відчула, якими приємними є його доторки. Нічого подібного досі вона не дознавала не те що від ласок і ніжностей, а від звичайної чиєїсь присутності.

– То що, учительці дозволяє професія і совість сходити до сусіда на горіхи? – підвівся, торкнувся її губ.

Та що ж вона має з цим усім зараз зробити!

– Мила руда дівчинко, – зашепотів поміж цілунками, – велика і маленька, наївна і чиста… Така, яких мало… Чудова… Яскрава… Сором’язлива… Прекрасна…

Він обвив її довкруж талії своїми «великими» руками, й вони мовчки подалися до нього.

– Розкажи мені про неї, – попросила Лія.

Надворі стугонів шалений дощ, його чутно було через відчинені навстіж вхідні двері, які Віктор встав і посеред самісінької ночі розпанахав, бо в кімнатах, за забитими клейонкою шибками, зчинилася справжня задуха. А він надто любив свіже повітря й прохолоду.

Цьогорічна осінь неабияк дивувала погожими днинами, але й не скупилася на справжні зливи, перед якими зморювала вкрай паркими й ледь стерпними годинами. Все в цій осені проявлялося повною мірою, яскраво і разюче: чи то тиша й химерне безвітря, чи то дощ, його гул і шаленість, чи неждане кохання і його всевладдя.

– Про кого тобі розказати? – перепитав, обнявши рудоволосу красуню й укривши її теплим укривалом: все-таки з порогу віяло не літом.

– Про доньку.

О, про Світланку він може розповідати годинами! Вона – його сонце і світло, розрада й утіха, сенс і стимул до життя… Вона – його! І цим усе сказано.

Він же не особливо на це надіявся. Одружився зі старшою на вісім років самодостатньою жінкою, котра вже мала двох немалих синів і зважуватися на третю дитину навряд чи хотіла… Але він постарався, тобто зробив усе для того, щоб Марина повірила – у них усього й для всіх буде вдосталь. Чи, принаймні, порівну. Для всіх трьох їхніх дітей. Так, він по-батьківськи ставився й до синів дружини, шкода тільки, що вони сприймали Віктора лише як сусіда по квартирі, маминого бойфренда. А потім обоє поїхали за кордон навчатися й працювати – чи спершу попрацювати, а потім уже навчатися. Чистої правди про хлопців ніхто так і не знав. Нелегко, певна річ, але вони ось уже кілька літ як справляються.

Проте мамі через це сутужно. Вона за дітьми, що від’їхали й рідко з’являються, страшно скучає і зі Світланою на пару свою долю в цій розлуці картає.

Він, Віктор, таки недобре зробив, що про третю дитину в Марини попросив. Вона би зараз до синів часто їздила або хоч одного додому повернула, й жили би вони вдвох щасливо, менш затратно й проблемно. А так…

Щоправда, доньку мама теж дуже любила і навіть до тата часто-густо ревнувала. Особливо після того, як він перетворився на непійманий, невгамовний і незагнаний додому більше, ніж на три дні, вітер.

Вона просто одного вечора прийшла і сказала, що зраджувала. Просто не могла більше мовчати й приховувати цього, бо відчула – у неправді, чи радше недосказаності, їй жити важко. Він має знати все, що її хвилює. Вона виговориться і їй полегшає. А йому?

А йому стало так, як ніколи до цього.

Він же, Віктор, непоганий чувак завжди був. Ну, не з великими статками, але з великими амбіціями й планами на столичне життя. Вирватися з глухого поліського села спершу в обласний центр, а звідти до Києва на запрошення одного з найуспішніших телеканалів працювати оператором – уже заслуговує на повагу, вважав. Тут його прийняли за свого, бо тямився, любив і робив свою роботу на всі сто, часто на заздрість іншим. Хлопець, котрий попервах винаймав квартиру з іще трьома приїжджими з глибинки підкорювачами столиці десь на її окраїні, невдовзі міг щомісячно платити за двокімнатну «хатку» майже в центрі! А хіба не це вважалося успішністю тодішніх, та й теперішніх самотніх молодиків? Віктор працював, не покладаючи рук, поза офіційною роботою погоджувався на всі вигідні пропозиції та замовлення.

А Марина… Так, вона була прекрасною. Медійниця, директор мережного медійного агентства, котра заробила на квартиру, машину й щорічні подорожі, анітрохи не була схожою на всіх його попередніх дівчат. Любила швидку їзду, багато вітру й нестандартні пригоди. З нею завжди й усюди було весело. Безпосередня й самовпевнена, вродлива й шалена, жінка, котру завойовуєш, котрій догоджаєш і котру жадаєш. Але – не ти один.

І от настав момент, коли все надламалося у їхніх стосунках, а потім дотла потрощилося й ні на йоту не складалося, хоч би як хтось один старався й хотів повернути все навспак.

Марина направду старалася й хотіла відновити все. Вдавалася до всіляких непритаманних їй штучок і вмінь, застосовувала всю свою чарівність і хитрість, бувала не схожою на себе – то чужою, то рідною, то покладливою і ніжною, то ображеною і плаксивою. Вона приходила вчасно додому й готувала самотужки вечерю, влаштовувала сімейні обіди й заміські пікніки. Або й зникала на довше,