Читати книгу - "Гордієві жінки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Де втратилась охота двох, один стає безсилим.
Холод поміж ними тільки посилився.
А серед лютої зими тепла не жди…
Марина спершу втомилася, згодом заспокоїлася, прийняла все як є.
Віктор віддалився ще більше.
Світланка постійно чекала на тата вдома. Він приїздив. На кілька днів. І забирався геть. Казав щораз: «Робота».
Марина оце знову схопилася щось виправляти, приїздила кілька вечорів у Приграддя, на забитий хутір, але нічого змінити на краще не вдалося. Хіба погіршити.
Віктор віддалився ще більше. Хоча знав: назавжди сім’ю не покине. Поки донька живе поруч із мамою, дбатиме про них обох.
– Донька така, як усі діти, – відповів нині Лії. Сам не знав, чому так коротко. – Кому, як не тобі знати, які тепер діти, – ще додав.
Але Лія знала, що діти бувають якими завгодно, що всі вони різні, бо ростуть у таких несхожих одна на одну родинах. Їй дуже цікаво було дізнатися, яка донька у Віктора! Але відчула: він не охочий про неї розповідати. Ну, що ж, має право.
– Я впевнена, ти – чудовий батько, – мовила на те, погладивши його м’яке й неслухняне волосся.
– А я не впевнений, – відказав Віктор.
– Знаєш, – далі повела, – зустрівши тебе, я зрозуміла для себе одну важливу річ…
– І яку? – він зацікавився.
– Заміж треба виходити за чоловіка, якого не просто бачиш батьком своїх дітей, а якого хочеш мати за батька своїх дітей.
– Можливо, – усміхнувся. – Але добрий батько – це ще не добрий чоловік, щоб ти знала.
– Кожній жінці своє… Але кожній матері хочеться доброго батька для своїх дітей.
– Так, – погодився. – Але я не є таким, щоб ти знала.
– Ти так кажеш, ніби я пропоную тобі стати батьком своїх дітей, – сором’язливо усміхнулася.
– А ти хотіла б? – перепитав дещо байдуже.
– Непотрібна ця розмова, – уникла Лія відповіді.
– Мабуть, – не заперечив він.
Нині вона міцно притулилася до Віктора.
– Тобі добре зі мною? – запитав.
– Так.
– Мені теж з тобою дуже добре, – поцілував.
Вранці, ще й сьомої не було, зателефонував Іван Петрович, Лія відповіла. У слухавці почула страх і хвилювання.
– Добре, я зараз приїду, – пообіцяла й вибігла з Вікторових сонливих «покоїв», не встигнула й попрощатись чи, скоріше, не насмілилася його розбудити.
У кав’ярню, що була найближчою до школи, у якій учителював Бурда, Лія залетіла, мов нашугана курка. Їй треба було встигнути поговорити з нареченим і повернутися в селище до початку другого уроку. Першою у її третячків була музика, яку викладала інша «вчителиця».
Іван Петрович схопився з-за столу, на якому стояла чашка з кавою і вже порожня стограмова склянка для спиртного.
– Що сталося? – спитав сходу.
Лія сіла за стіл.
– Чого ти так? – узялася заспокоювати чи то його, чи то себе. – Сідай, усе нормально.
Він послухався. Поклав, як завжди, руки на стіл.
Лія вкрила одну своєю долонею.
Господи, що вона має з цим усім зробити?!
– Знову мій Вілкул ділов натворив, – сказала, вдаючи заспокійливу.
– Той твій любимчик, талановитий злодюжка?
– Так, – звела вуста в півусміх, зауваживши шалене гупотіння свого серця. – Тільки він не злодюжка, – додала.
– То через нього ти не приїжджала й відміняла всі наші зустрічі? – Бурда нічого не зрозумів.
– Мусила вияснити, хто вкрав у Гаськи Ковтунової з пальта двадцять гривень, піти додому до Вілкула, поговорити з його бабусею… Уявляєш, ця його бабуся тепер годує не двох, а трьох онуків! Обидві доньки покинули їй своїх дітей, уявляєш?! – протараторила. – І третій хлопчик, до того ж, інвалід, у нього ДЦП.
– Жах, – відреагував Іван Петрович. Він слухав майбутню дружину, але волів почути дещо інші від неї пояснення.
– То на могилки до своїх сходила, бо дуже захотілося, давно не була, – опустила очі.
– Ліє, ти якась дивна, – не змовчав чоловік.
– Справді? – зирнула на нього, вдаючи дурненьку. Здавалося, окрім середини, у неї взялося тремтіти всеньке обличчя, а надто засмикалися повіки.
– Так, Ліє, справді, – Бурда стримався, хоч нервував не на жарт.
– Як твоя матір, Іване Петровичу? – натомість спитала. І відчула: на очі накотили настирливі сльози.
– По-старому, – відрізав.
А за мить:
– Ліє, ти нездорова, може? – пильно глянув на наречену Бурда, помітивши сльози.
– Я здорова, Іване Петровичу, – стиснула його руку й почала хутко її погладжувати.
– Чорт, чому мені це не подобається?! – вирвався гнів із його вуст.
Вона не знала, що робити, що говорити, як бути. Знала тільки, що їй неймовірно шкода цього чоловіка і себе водночас. Вони обоє в ці миті нещасні, бо невідверті. З її очей лилися сьогоднішнім нічним дощем сльози, вона далі гладила його шорстку руку, таку немилу їй і таку неприємну, і відчула: це кінець їхніх стосунків. Попри те, що початку стосунків із Віктором вона також не зауважила. Бо його не відбулося, він іще не настав. І чи настане взагалі – неясно.
– Іване Петровичу, мені треба йти, у мене другий урок, а поки доїду, – проскрипіла скривлено, беручи зі столу серветку, й обтерлась од давких сліз.
– Може, ще ввечері побачимось? – схопився він.
– Угу, – мугикнула, хитаючи розпатланим чубом.
– Чорт, у мене на восьму халтура, – згадав.
– Нічого, тоді іншим разом, – трохи заспокоївшись, видихнула.
Встала, взяла сумку.
– Ти теж у школу? – звела на нього винуватий погляд.
– Так, у мене уроки.
Він вийшов за нею надвір, намірився поцілувати.
Вона відступилася.
– Та шо ж такоє?! – крикнув.
– Пробач, Іване Петровичу, щось із настроєм, – знову заплакала.
– Поженимось, усе наладиться, – строго мовив. – Я пішов.
– Добре, – і собі метнулася з місця.
Тільки-но зайшла до класу, як діти кинулися до неї, обступаючи зусібіч, залементували:
– Ліє Павлівно, Вілкул признався! Він признався, що вкрав у Гаськи гроші й повернув їй перед уроками двадцять гривень! Васька зізнався! Він вчора вкрав, а вже сьогодні віддав! Він сказав, що більше так не буде! Перед усім класом сказав, усі, хто були, це чули! Він більше не крастиме, пообіцяв!
– Добре, це дуже добре, коли не вельми слухняні хлопчики роблять висновки й обіцяють більше не робити шкоди, – Лія була приємно здивована вчинком улюбленого учня-розбишаки, який однаково взяв провину на себе, не видав слабшого, хоч і старшого брата Вітю. – Дівчатка, беріть собі то на замітку, – звернулася чомусь до всіх крикливих школярок. – Ніхто нікому не повинен завдавати шкоди. Ні дівчатка хлопцям, ні хлопчики дівчаткам. Бо всі хочуть бути усміхненими, радісними і щасливими, правда ж?
– Та-а-а-а-ак, – розлігся класом неймовірний галас.
І навіть Вітя Вілкул, котрий поникло, як завше, сидів сам за партою, бо мало коли долучався до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гордієві жінки», після закриття браузера.