Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Господи, та що це в мене за асоціації такі? Навіщо, для чого — оце перестрибування, забігання наперед? Хіба не можна розповідати у хронологічному порядку, зрозуміло, без нікому не потрібних відступів?..

… А Марійчина донька — викапана мама. Невже і в неї статеве дозрівання почалося так рано? Мені стає страшно, коли подумаю: що ж має відчувати десятирічна дитина, фізіологічний годинник якої поспішає щонайменше на п’ять-шість років?

Але краще вже про наш третій клас! Марія Степанівна попрощалася з нами, попередивши, що наступного року нас учитимуть різні вчителі — й маємо бути дуже сумлінними учнями, щоб її не осоромити. Але надворі стояло літо, і про навчання ніхто з нас не думав. Худоба, молодші брати й сестри, городи, кролі, кури, гуси, качки існували і в часі, й у просторі значно ближче від першого вересня. У бабиному саду того року рясно вродила смородина.

Вона була велика-велика, як вишні-шпанки, але відколи бабуся жила в нас, сад заріс кропивою, яка чомусь особливо любила розкошувати якраз посередині смородинових кущів і тепер нас із мамою жалила, як навіжена. Мої руки аж до ліктів і ноги від п’ят до колін від тієї кропиви стали червоні, як варені раки, — але я тішилася, що працюю разом з мамою, що вона мене зовсім не лає, а навпаки, дуже приязно говорить, розповідає, чому після школи нікуди не пішла вчитися. Щоб бабуся її не сварила, що даремно закінчила десятирічку, пішла на усний екзамен, але здала його за свою шкільну подругу, котра вчилася абияк. Вступне випробування пройшла успішно, але з’являтися вдруге перед вимогливі очі тієї ж самої приймальної комісії, щоб відповідати вже за себе, злякалася. Тепер колишня подруга — велике цабе в Районному Центрі, а вона з нами й з городами та худобою мучиться, як проклята.

— Ти рахувати добре вмієш, тебе ніхто не обдурить, — несподівано починає хвалити мене мама — і рішуче заявляє: — Поїдеш завтра на базар продавати смородину!

— Мамо, ні! — і кричу, й плачу я. — Там мене вчителі побачать! Вони живуть у місті й на базар ходять часто. Що вони мені скажуть?

— Нічого не скажуть. Нові вчителі тебе ще не знають, а Марія Степанівна що тобі може зробити? Вона вже й так буде вчити інший клас.

Мій відчайдушний протест закінчився поразкою. Із двома величезними відрами наступного ранку ми сіли в рейсовий автобус і привезли свою смородину на базар, коли покупців ще взагалі не було, а за прилавками розкладали власні скарби троє вже далеко не молодих жінок. Одна мала на продаж яйця і курку, друга — домашній сир, а третя — вишні у старому, аж сірому, величезному плетеному кошику. Мама купила талончик на вагу, яка була прикручена до прилавка, віддала мені гирі, пояснила, як треба користуватися вагою, наказала ні в якому разі не знижувати ціну, хто би і як би не торгувався, й залишила мене саму, обіцяючи повернутися через дві-три години.

— Якщо встигнеш швидше продати, нікуди звідси не йди! — наказувала. — Гирі треба здати — не загуби! І добре дивися, щоби відра в тебе не покрали. Та й гроші теж пильнуй!

Мені хотілося заховатися під прилавок і звідти взагалі не вилазити. Який сором! Я торгую разом із базарними бабами!

Покупці налетіли цілими зграями. Не було, не було — і раптом увесь ринок завирував, обізвався грубими басами й тоненькими голосочками. Хоч продавала смородину не я одна, найчастіше купували таки в мене, адже мої ягоди були сухі, великі, без гілочок, листочків та іншого сміття, що завжди потрапляє в тару під час збору. У першому відрі на дні вже залишилося десь так півтора кілограма — як раптом перед моїм прилавком виринула Стара Карга.

— Торгуєш, Понятовська? — єхидно прискалила вона каправе око. — Свої ягоди чи тато у військовій частині купив за копійки, а ти перепродуєш?

— Свої, — буркнула я. — Он як руки пожалила, коли обривала!

Ірина Володимирівна скуштувала кілька ягід і прицмокнула:

— Вони в тебе найстигліші на весь базар. Не в тіні, а на сонці, напевно, достигали? Скільки хочеш за кілограм?

Я прошепотіла ціну, за яку мою смородину інші покупці брали, не торгуючись.

— Дорого! — прицмокнула язиком Карга. — Але що вдієш? Висипай усе!

І вона розчепірила велику полотняну сумку.

— Краще йдіть по якийсь кошик чи відро, бо ягоди помнуться, — порадила я.

— Нічого! Все одно треба перетирати з цукром.

— Навіщо вам так багато?

— Сип, кажу!

— Ціле відро візьмете?

— А то! Зима ж довга!

— Тут кілограмів десять буде, — чесно попередила я.

— Чого ти сперечаєшся? Сказала: сип — значить, сип!

Але ціле відро в її торбу таки не влізло, залишилося ще зо дві пригорщі ягід на дні.

— Це вже можеш комусь іншому продати! — якось зловісно усміхнулася Ірина Володимирівна й рушила від прилавка.

— А гроші?! — гукнула я навздогін їй.

— Які гроші? — обернулася вона. — А, ти ж продаєш! Могла би своїй учительці й даром віддати!

— Мама казала, щоби всі платили…

— Так ще ж на цукор треба грошей!

— Заплатіть за смородину! — захлипала я.

— Ану-ану, зареви на все горло! Вже й так увесь базар на нас ззирається! Віддам гроші, не бійся, — сердито буркнула Карга і потягла важку сумку до виходу з рядів.

Якісь жінки стали розпитувати, що то за відьма, що серед білого дня так нахабно мене пограбувала. Та як почули, що то — вчителька, стали заспокоювати:

— Не плач: якщо вчителька, то не збреше! Вона тебе вчить? Твої родичі її знають? Віддасть вона гроші, от побачиш, віддасть! Усе буде добре!

Коли ж з’явилася мама й, не долічившись і половини виторгу, почала мене привселюдно шпетити на чім світ стоїть, молодиці стали за мене горою:

— А як могла така мала дитина своїй учительці не віддати,