Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

від нього. Лабіна зізналася, що чоловік діставав їх із цілої шеренги маленьких пляшечок та слоїків.

Після меси натовп рушав на церковне подвір’я, не зважаючи на священика, що намагався привернути їхню увагу. Усі чекали на Лабу. Він легкою впевненою ходою наближався до виходу, голосно вистукуючи підборами по церковній підлозі. Люди шанобливо розступалися. Найзаможніші селяни підходили до чоловіка, по-панібратськи віталися з ним і запрошували на обіди на його честь. Лаба буденно ручкався з усіма охочими, не схиляючи голови. Жінки не давали йому проходу й, забувши про Лабіну, підтягували спідниці та обсмикували сукні, підкреслюючи власні принади.

Красунчик Лаба більше не працював на полі. Тепер він відмовлявся навіть допомагати дружині в господарстві. Цілими днями чоловік купався в озері. Свій різнокольоровий одяг він розвішував на дереві біля води. Неподалік збуджені жінки розглядали його м’язисте оголене тіло. Казали, що деяким із них він дозволяв доторкнутися до себе в затінку кущів, і вони були готові на будь-які сороміцькі вчинки з ним, забуваючи про жахливі покарання.

По обіді, коли спітнілі й сірі від пилюки селяни поверталися з поля, назустріч їм, обережно наступаючи на найтвердіші місця на дорозі, щоб не замастити черевиків, поправляючи краватку й поліруючи годинник рожевим носовичком, шпацирував Красунчик Лаба.

Увечері по чоловіка посилали коней і він їхав на вечірки, нерідко за десятки кілометрів від дому. Лабіна залишалася на фермі, напівжива від утоми та приниження, піклувалася про господарство, коня й чоловікові скарби. Для Красунчика Лаби час зупинився, але вона швидко старішала, її шкіра втрачала пружність, а стегна в’яли.

Минув рік.

Якось восени Лабіна повернулася додому з поля, розраховуючи застати чоловіка на горищі з усіма його скарбами. Горище було Лабиним королівством, і ключ до великого замкá, що висів на дверях, чоловік носив на грудях поруч із медальйоном Діви Марії. Однак сьогодні в будинку панувала цілковита тиша. Над комином не курився димок, а Лаба не наспівував, перевдягаючись у тепліший костюм.

Налякана Лабіна кинулася в хату. Двері на горище були розчахнуті. Жінка вилізла туди й приголомшено застигла. На підлозі лежала скриня з відірваною кришкою й білим дном. Над скринею висіло тіло. Її чоловік звисав із великого гака, на який зазвичай вішав костюми. Красунчик Лаба висів на квітчастій краватці й хитався, наче маятник, що ось-ось зупиниться. У даху була дірка, крізь яку злодій витягнув одяг зі скрині. Тоненькі промінчики надвечірнього сонця падали на мертвотно бліде обличчя та синій язик, що стирчав із рота. Навколо дзижчали райдужні мухи.

Лабіна здогадалася, що сталося. Повернувшись із озера, щоб перевдягнутися в показний костюм, Лаба побачив дірку в даху і порожню скриню. Увесь його вишуканий одяг зник, у розтоптаній соломі зірваною квіткою лежала самотня краватка.

Зміст Лабиного життя зник разом з одягом зі скрині. Крадіжка поклала край весіллям, на яких ніхто не зважав на молодого, та похоронам, на яких Красунчик Лаба застигав на краю незасипаної могили під закоханими поглядами юрби; більше можна було не сподіватися на гордовите хизування власним тілом на озері й доторки палких жіночих рук.

Ретельними обачними рухами, яких не міг повторити ніхто в селі, Лаба востаннє зав’язав краватку. Потім він підтягнув спорожнілу скриню до себе й потягнувся до гака на стелі.

Лабіна так ніколи й не дізналася, як її чоловік заробив такі скарби. Про свою відсутність він ніколи не згадував. Ніхто не знав, де він був, що робив і яку ціну заплатив за весь той крам. Проте все село знало, скільки коштувала Лабі втрата речей.

Ані злодія, ані вкраденого не знайшли. Коли я жив у селі, люди подейкували, що речі поцупив чийсь обдурений чоловік чи наречений. Інші вірили, що за злочином стоїть якась божевільно ревнива жінка. Чимало селян підозрювали у скоєному Лабіну. Почувши такі звинувачення, жінка робилася похмурою, в неї тремтіли руки, а з рота тхнуло прогірклою образою. Жінка кидалася на того, хто її звинувачував, дряпала його пазурами, а роззявам доводилося розбороняти. Повернувшись додому, Лабіна напивалася до безпам’ятства і зі слізьми та схлипуваннями притискала мене до грудей.

Під час однієї такої бійки її серце розірвалося. Побачивши, як кілька чоловіків несуть до хати її мертве тіло, я зрозумів, що доведеться тікати. Напхав до комети вуглинок, що тліли, схопив дорогоцінну краватку, яку Лабіна ховала під ліжком, краватку, на якій повісився Красунчик Лаба, й подався світ за очі. Було добре відомо, що мотузка повішаного приносить удачу. Я сподівався, що ніколи не загублю краватки.

15

Літо добігало кінця. На полях поскладали в копи снопи пшениці. Люди працювали, не покладаючи рук, але щоб швидко зібрати врожай, їм не вистачало коней чи волів.

Неподалік від села високий залізничний міст з’єднував два стрімчаки над річкою. Його охороняли важкі кулемети, заховані в бетонних довгострокових вогневих спорудах.

Уночі, коли високо в небі гули літаки, міст затемнявся, а вранці життя продовжувалося. Солдати в касках бралися до зброї, а в найвищій точці моста на прапорі маяла під вітром кутаста свастика.

Однієї задушливої ночі десь далеко пролунали кулеметні постріли. Стишений звук пролетів над полями, полохаючи людей і птахів. Ген-ген миготіли спалахи вогню. Люди збиралися перед своїми будинками. Чоловіки запалювали свої кукурудзяні люльки та, спостерігаючи за рукотворними блискавками, казали: «Фронт наближається». Інші додавали: «Німці програють», і відразу ж спалахували суперечки.

Дехто з селян казав, що незабаром прийдуть радянські комісари й усім порівну роздадуть землю, забравши її в багатіїв та віддавши бідним. Експлуататорам, корумпованим чиновникам і поліційному свавіллю гаплик.

Інші палко заперечували. Божилися перед своїми святими хрестами та кричали, що совіти націоналізують абсолютно все, навіть дружин та дітей. Вони дивилися на заграву на сході й верещали, що прихід червоних відверне людей від вівтаря, що люди забудуть заповіти предків та поринуть у гріховне життя, аж поки Бог не перетворить їх на соляні стовпи.

Брат бився з братом, батьки при матерях замахувалися сокирами на синів. Невидима сила розділяла людей, розбивала сім’ї, заплутувала думки. Лише старі не втрачали глузду й сновигали між ворожими таборами, закликаючи всіх помиритися. Вони кричали скрипучими голосами, що на світі й так достатньо війни і не варто починати нову в селі.

Гуркіт за обрієм наближався. Його рух втишив суперечки. Люди раптом забули про радянських комісарів та кару Господню й кинулися копати ями у клунях і льохах.

Вони ховали запаси масла, свинини та телятини, жита і пшениці. Одні нишком фарбували в червоне простирадла, щоб привітати нових правителів, а інші тим часом ховали подалі розп’яття,