Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Я не все розумів, але відчував у повітрі якусь терміновість. На мене більше ніхто не зважав. Я тинявся між хатами і слухав, як гупають об землю лопати, нервово шепочуться сусіди й лунають молитви. Притиснувши серед поля вухо до землі, я почув, як щось гупає.

Невже й справді наближалася Червона армія? Поштовхи в землі скидалися на стукіт серця. Я замислився, чому сіль така дорога, якщо Бог легко може перетворити грішників на соляні стовпи. І чому б Йому не обернути кількох на м’ясо чи цукор? Селянам вони стали б у пригоді не менше за сіль.

Я лежав горілиць і розглядав хмари. Вони пропливали повз, і мені здавалося, наче я сам пливу. Якщо це правда, що жінки і діти перейдуть до спільної власності, то кожен матиме багато батьків і незліченну кількість братів і сестер. Схоже, на це марно було сподіватися. От якби належати всім! Хоч би куди я пішов, батьки гладитимуть мене по голові міцними підбадьорливими руками, численні матері пригортатимуть до грудей, а безліч старших братів захищатимуть від собак. Здавалося, селяни дарма так лякаються.

Хмарки розчинялися одна в одній, темнішали або знову розсіювалися. Десь далеко над ними світом керує Господь. Тепер я розумів, чому Йому не вистачає часу на невеличку чорну блоху на кшталт мене. Він керував багатолюдними арміями, незліченними людьми, тваринами та машинами, зайнятими війною. Він мусив вирішити, хто ви´грає, а хто прогрáє; хто житиме, а кому доведеться померти.

Однак, якщо Бог дійсно визначає майбутнє, чому селяни так турбуються про віру, храми та священиків? Якщо радянські комісари справді збиралися знищити храми, сплюндрувати вівтарі, вбити священиків і стратити праведників, у Червоної армії не було ані найменшого шансу на перемогу у війні. Навіть найутомленіший Господь не міг проґавити такої загрози для Свого народу. Але хіба це не означає, що переможуть німці, що теж зносили храми і вбивали людей? З погляду Бога, краще було б, якби всі програли війну, адже всі вони були вбивці.

«Спільне володіння дружинами та дітьми», — казали селяни. Це звучало досить загадково. Та хай там як, розмірковував я, якщо трохи пощастить, радянські комісари внесуть мене до списку дітей. Попри те, що я був нижчий за більшість восьмирічок, мені вже виповнилося одинадцять, і я непокоївся, що росіяни можуть класифікувати мене як дорослого чи принаймні не вважати дитиною. На додачу я був німий. А ще мав проблеми з їжею, що часом покидала мій шлунок неперетравленою. Я точно заслуговував стати суспільною власністю.

Одного ранку я помітив на мості незвичне пожвавлення. На ньому купчилися солдати в касках і демонтували гармати та кулемети й знімали німецький прапор. Коли великі вантажівки потягнулися на захід з іншого боку моста, німецькі пісні стихли. «Вони тікають», — казали селяни. «Вони програли війну», — шепотілися сміливці.

Опівдні наступного дня до села приїхав загін кавалеристів. Вершників було близько сотні, можливо, більше. Здавалося, наче вони зрослися з власними конями; чоловіки їхали верхи з дивовижною легкістю, не віддаючи жодної команди. Вони були вбрані в зелену німецьку форму з блискучими ґудзиками та натягнутими аж на очі кашкетами.

Селяни відразу впізнали їх і нажахано закричали, що їдуть калмики і слід негайно ховати жінок та дітей, поки вони їх не схопили. Кілька місяців поспіль у селі розповідали жахливі історії про цих вершників, яких зазвичай називали калмиками. Селяни казали, що коли непереможна німецька армія захопила широкі простори Радянського Союзу, до неї добровільно приєдналося чимало калмиків-дезертирів. Вони ненавиділи червоних і приєдналися до німців, що дозволили їм мародерити та ґвалтувати, як цього вимагали їхні звички та чоловічі традиції. Саме тому калмиків відправляли до сіл і містечок, чиїх мешканців слід було покарати за непослух, а особливо туди, куди вже наближалася Червона армія.

Калмики мчали галопом, пригинаючись до коней і залюбки користуючись шпорами та крикливими хрипкими голосами. Під розстібнутими уніформами виднілася коричнева шкіра. Дехто їхав без сідла, у декого на поясах висіли важкі шаблі.

Село охопило шалене сум’яття. Тікати було запізно. Я з пронизливою цікавістю спостерігав за вершниками. Усі вони мали масне чорне волосся, що блищало на сонці. Майже синє волосся, так само як очі та смаглява шкіра, було темніше за моє. У чоловіків були великі білі зуби, високі вилиці й широкі, немов набряклі, обличчя.

Якийсь час, дивлячись на них, я відчував гордість і задоволення. Зрештою, ці поважні вершники були чорняві, чорноокі та темношкірі. Вони відрізнялися від місцевих, як ніч від дня. Приїзд цих темних калмиків мало не позбавив білявих мешканців села глузду.

Тим часом вершники спрямовували своїх коней між будинками. Один із них, приземкуватий чоловік у застебнутій на всі ґудзики формі та офіцерському кашкеті, вигукував накази. Чоловіки зістрибнули з коней і прив’язали їх до парканів. Із-під сідел калмики діставали шматочки м’яса, зварені від тепла коней та вершників. Вони їли це сіро-блакитне м’ясо руками й пили як ненормальні, кашляючи та бризкаючи проглинутим.

Дехто з них уже був напідпитку. Чужинці кинулися до будинків і хапали жінок, які не встигли сховатися. Чоловіки намагалися захистити своїх дружин, озброївшись косами. Якийсь калмик зарубав одного з них єдиним ударом шашки. Інші кинулися навтьоки, але їх наздогнали кулі.

Калмики розсипалися селом. Зусюди лунали крики. Я кинувся в гущавину невисоких, але густих малинових заростів просто посеред площі та випростався там, як хробак.

Поки я уважно спостерігав за всім, село вибухнуло від паніки. Чоловіки намагалися захистити будинки, куди калмики вже вдерлися. Пролунали нові постріли; поранений у голову чоловік бігав по колу площею, засліплений власною кров’ю. Його зарубав калмик. Діти несамовито кинулися навсібіч, перестрибуючи паркани та ями. Якийсь хлопчик забіг до кущів, де вже лежав я. Побачивши мене, кинувся геть і потрапив під копита коней, що скакали галопом.

Тепер калмики витягали з будинку напівоголену жінку. Вона пручалася і кричала, марно намагаючись вдарити своїх мучителів ногами. Кілька вершників, регочучи, зігнали батогами в коло жінок і дівчат. Навколо бігали їхні батьки, чоловіки та брати, благаючи про милосердя, але їх відганяли вбік батогами та шаблями. Головною вулицею пробіг фермер із відрубаною рукою. Із кукси струменіла кров, а він продовжував шукати свою родину.

Неподалік солдати кинули жінку на землю. Один тримав її за шию, а інші розтягали в різні боки ноги. Якийсь чоловік виліз на неї з підбадьорливими вигуками. Жінка борсалася та кричала. Коли перший закінчив, решта зґвалтували її по черзі. Незабаром жінка заціпеніла й більше не пручалася.

Однак