Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

дивуйся і не хапайся за зброю. Можеш довіритись мені.

— Хоч на край світу піду за тобою!

— Присягнися!

— Присягаюся Магометом!

— Але ми, християни, не віримо твоєму Магомету.

— Я згоден присягтися твоїм Христом!..

— Ні, він же не твій!.. Присягайся мені краще чимось іншим. Словом честі чоловіка!

— Присягаюся, ще присягаюся моїм дивним коханням, якого навіть не можу висловити!

— Ось тепер я вірю! — сказала жінка, і, взявшись за руки, вони зникли в дрімучому лісі.

Розділ дванадцятий

У глибоких лісових хащах, у просторій печері, видовбаній майже у недоступній скелі, сиділи юнаки й смажили на багатті шашлики. Поряд стояв низький довгий і порожній стіл: ні хліба, ні вина, ні закуски. Почулися кроки, й увійшла жінка з великим кошиком.

— О Мелано, це ти? — повернувся до неї один із юнаків, мабуть, ватажок.

— Я! Не знайшла надійного чоловіка, що ж було робити? Довелося йти самій. Ішла, і від страху ноги тремтіли. Забирайте все з кошика, та швидше... діти самі вдома сплять... — сказала Мелано і передала кошик.

— Повечеряємо разом і дамо надійного чоловіка, він проведе тебе до безпечного місця, — відказав той-таки юнак, схожий на ватажка.

Мелано тихо пройшла й примостилася в кутку. З кошика діставали хліб, глечики з вином, казан з гарячою їжею, і все це розкладали на столі.

— За здоров’я хазяйки, котра нас пригощає! — виголосив один з юнаків. — Давайте і ми пригостимо її нашою здобиччю!

Усі згодилися й почали вкладати до кошика найсмачніші шматки смаженої дичини.

Раптом закричав сич. Усі посхоплювалися, взялись до зброї, та крик обірвався, і почувся протяжний посвист. Усі спокійно посідали на свої місця.

— Мабуть, помилився черговий, але це поганий жарт, ми добре-таки перелякалися.

Увійшла Пірімзіса й, усміхаючись, промовила:

— Злякалися, мабуть? Дозорець помилився, сприйняв мого полоненого за ворога й подав нам знак. Та я йому все пояснила.

— Полонений, полонений! — захвилювалися кругом.

— Так, але підкорений полонений. Навіть не роззброїла, щоб не зганьбити чоловіка. Прийміть же його, як гостя, й не ображайте! — ласкаво закінчила вона, вийшла і повела з собою Абдушахіла.

Усі посхоплювались і здивовано проводжали їх поглядами.

— Баші-ачукі! — вигукнув Абдушахіл, увійшовши в печеру.

— Атож, Абдушахіле, це і є Баші-ачукі, а я його сестра! Хай благословить Бог вашу зустріч і принесе добро твоя поява тут! — вимовила Пірімзіса.

Запала тиша. Усі здивовано перезиралися. Абдушахіл перший порушив мовчанку.

— Слава Аллаху, — мовив він, — шукав ворога, а знайшов друга!

— І я можу сказати те саме, але тепер ти гість, а ми господарі, — засміявся Баші-ачукі. Він підійшов до Абдушахіла, обняв його і поцілував.

— Ти гість, якого не чекали, гість, якого послав Бог, не осуджуй за скромну вечерю, — запросив він Абдушахіла, пропонуючи місце поруч. — Стіл наш бідний, але ми веселі.

Усі посідали на свої місця й продовжили вечерю. Зав’язалася невимушена товариська розмова. Майже всі розповіли коротко про своє життя. Дійшла черга і до Абдушахіла.

— Я без роду й племені. Не знаю, хто мої батьки, не знаю, як потрапив у Ардалан. Невиразно пам’ятаю розповідь моєї бідної матері про те, як на наше село напали лезгини, зруйнували все, вирізали всю нашу сім’ю, а єдину, хто залишився серед живих, — мою матір, — взяли в полон разом зі мною, тоді ще немовлям. Казала вона також, що була в мене сестра, трохи старша за мене, але її переховували у священика в іншому місці. І це все, що я знаю про своє походження, — сумно закінчив сповідь Абдушахіл.

Мелано слухала, затамувавши подих. Раптом вона вигукнула:

— А в тебе не шість пальців на лівій нозі?

Абдушахіл потвердив це. Мелано кинулася йому в обійми і заголосила:

— Бог не захотів розлучити нас, брате!

Присутні здивовано хрестилися, дякували Богові і вітали рідних із зустріччю. Розгублений Абдушахіл не знав, що робити. Запала мовчанка. Пірімзіса звернулася до нього:

— І я вітаю!.. Коли ти знайшов рідну сестру, зведена вже зайва...

Абдушахіл здригнувся:

— Як, віднині ми ніхто одне одному? — злякано перепитав він.

— Будемо знайомі, як християнка і магометанин, — відповіла вона.

— Ні, нема тут магометанина! Ти чула, що я народжений християнином, і сьогодні Всевишній забажав повернути мене до своїх. Баші-ачукі, — звернувся він до юнака, — прийми мене у ваш загін, віднині ділитиму з вами і радість, і горе.

Щирі Абдушахілові слова викликали загальне захоплення.

— Абдушахіле, — сказав Баші-ачукі після деяких роздумів, — ти ще встигнеш славно послужити християнству, це і твій борг, але не треба поспішати. Господь великий, і воля його недосяжна. Усе, що сталося сьогодні, слід зберігати в таємниці якийсь час. Повертайся назад і не подавай виду, що в тебе щось змінилося. Переконай усіх, що вбив Баші-ачукі. На доказ цього візьми мою шапку і віддай її, скривавлену, своїм начальникам. Тобі повірять, а ми поки що зачаїмося, зникнемо. Заспокоєний хан обдарує тебе своїми щедротами. Усе це потрібно для нашої спільної справи. Більше нічого не можу тобі сказати. Докладніше дізнаєшся про все, коли переговорю з Чолокашвілі. — Баші-ачукі обняв Абдушахіла і по-братньому поцілував його.

— І моїх дітей треба пожаліти, — підвелася Мелано. — Піду вже, тепер є кому проводжати мене. Брат проведе!.. — Вона підійшла до Абдушахіла і взяла його за руки.

Пірімзіса похмуро, наче з заздрістю, дивилася на них. Мелано перехопила її погляд і з лукавою посмішкою сказала:

— На добраніч, дорога невістко! Хай здійсняться твої солодкі сни!.. — І вона з Абдушахілом поспішно залишила печеру.

Розділ тринадцятий

Скривавлена шапка Баші-ачукі довго висіла на площі, щоб люди побачили і переконалися в його смерті.

І старі, й малі вітали Абдушахіла з перемогою, а він усім відповідав однаково:

— До чого тут я? Треба дякувати Чолокашвілі. Без нього я нічого не зробив би, і Баші-ачукі, і весь його загін розгулювали б і досі.

Минули місяці, і ніхто більше не чув про месників. Люди, здавалося, заспокоїлися, заспокоїлись і татари, забули про осторогу, не боячись, ходили всюди. Звістка про це долетіла й до шахського двору. Оцінили віддану службу Чолокашвілі, але сам він у цей час лежав хворий. Погані чутки доходили з Ахмети... Казали, що, мабуть, він більше не встане, йому паралізувало руки й ноги. Пейкар-хан часто цікавився ним, і на