Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ґерті садовлять у авто. Тихо! Допоможіть мені підібрати слова: чужі руки й язики взяли її в обладу. Вона майже врятувалася втечею, люто перемикаючи передачі своїх м’язів. Паски безпеки не можуть її утримати. Інші зв’язані люди порадили їй це. Як художник тягнеться до мистецтва, так і діти села низкою тягнуться до неї, щоб терпіти ритмічні муки, на які віддають цю жінку. Дитина схиляє голову над скрипкою, а чоловік схиляється над дитиною, щоб покарати її. Фабричний хор співає у неділю, щоб виявити свою індивідуальність. Вони співають, звертаючись до багатьох, але співають як єдине тіло. Цей хор існує, щоб його учасники, як один, тягли себе за нитки голосових зв’язок, поки високо над ними гніздиться фабрика. Час від часу вона відчуває спрагу й впускає в себе череду, щоб щогли лінії електропередач чули, як усередині гудуть бідні люди, що тілами своїми утворюють шеренгу. Немов діти. Багатьох покликали, але мало кого обрано виконувати соло. Директор виконує свою роботу як хобі, тому з ним усе гаразд. Молоді люди позабивались у свої авта, тепер усі рушили на відпускні квартири, де вони ще більше наситять себе й просочаться собою. Усі кімнати вже винайнято. Благословенні дороги тягнуться по середині долини, щоб кожен міг відпочити, крім жителів сусідніх садиб, у яких від шуму сочиться кров із вух, та й вони самі коли-небудь поїдуть у відпустку.
Жінка жене машину дорогою. Мозок люто б’ється в голові, ударяє в стінки черепа, де він зберігається, впирається у свої межі. За нею женуться лижники, а потім автомобільні шпаківні (іноді завбільшки з велику шафу, а в ній — маленькі зайченята!) зі цвіріньканням везуть їх назад, у клітки. Ми споглядаємо світ і спостерігаємо спокій, що його природа посіяла в наших серцях, і відразу ж з’їдаємо його, розгорнувши папірець. Електричні лампочки самотньо світять нам. Прибирають рештки сміття. Батьки родин, дотримуючись своїх примх, наскакують на неслухняних родичів і, згадуючи минулий день, стріляють очима довкола в пошуках їжі — чи можна ще що-небудь із цього з’їсти. Перед темним лісом з’являється козуля, ми візьмемо її із собою, вона вкриється жиром, коли ми загорнемо її в бутербродний папір. Вони знову й знову жують її, а потім заспокоюються за гарною книгою або під легку телепередачу. Для останніх нестримних спортсменів ще раз призначено похід угору вузькою стежкою, з якою вони відразу ж скотяться вниз. А тим часом берегами уже крадуться дикі тварини, і від сімнадцятої години їм дістанеться весь краєвид. Місцеві жителі ліниво ховаються у своїх будинках, чоловіки покладаються на телевізор, дивляться передачі про тварин і про рідний край і дізнаються дещо про власні безглузді звичаї. Жінки — безробітні. Вітер шумить над вершинами й утамовує біль настільки, наскільки необхідно, щоб відвернути від нього увагу шляхом перегляду телевізійного серіалу про броварників і про селян, які вирощують маслини. Звісно, телебачення — штука занадто швидка, без пляшки не розберешся, який там відправляють культ, я маю на увазі — пульт, яким люди вимикають себе й вмикають телевізор.
День настроєний серйозно й більше не розкидає навколо себе блакить. Дорогою додому Ґерті робить ґрунтовний привал у трактирі. Її засипало чарівним снігом із хтозна-якої далечини. Вона п’є з любові до пиття, багато хто п’є з обов’язку, мирно розставшись із коханими, які радісно вимагають щось випити — точно так само, як вони вимагають, щоб повітря гралося з ними, коли вони мчать униз схилом. Ціла зграя відпочивальників, котрою увінчано цей день, юрбиться біля стійки й невпинно заливається під саму зав’язку. Природа знову стає простою й монотонною. Вранці її знову розбудять людські голоси, і вона бадьорими ударами молота збиватиме свою публіку з гірськолижних трас. Так, цю публіку стягли з покривала природи, але її різнобарвна повсякденність ще ліпиться до нього, черговий заклад набитий туристами доверху. Чубанину, що спалахує навколо джерела питущих людей, утихомирює господарка. Як чудово, ми приїхали сюди з хтозна-якої далечини, спустилися з гори в долину, і наші животи вже розбухнули від пива. Кілька лісорубів, найбільш послужливих слуг цих гір, уже на все горло скандалять в пивній залі, під’юджувані городянами, перш ніж вони, немов сокири, врубаються в єдину опорну стійку своїх дружин. Ґерті з наморщено-м’ятим чолом мовчки сидить серед відвідувачів, які терзають прихоплені із собою з дому канапки й замовлені тут салатні асорті. Завтра, а може, уже й сьогодні ввечері жінка стоятиме перед будинком, у якому Міхаель живе на канікулах, і виглядатиме крізь вікно, як його друзі користуються своїм добром. Її ж, знедолену, відкинуто, як швидку думку, ген-ген, хтозна-куди. А чоловік її в цей час прочісує місцевість і вбиває музику. Мені холодно. Вони залізли одне в одного, і всі вони риються в покидьках у пошуках милої фотографії, що її вони ще вчора одержали у фотоательє. Ще вчора. А сьогодні вони вже подалися на пошуки нового партнера, щоб створити посмішку на його обличчі, перш ніж клацне закрив. Аякже, це ми!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіть, Ельфріда Елінек», після закриття браузера.