Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

ТУТЕШНЄ ГОРНИЛО НЕ ВПОРАЄТЬСЯ.

— Це неймовірно гостра коса.

— БОЮСЯ, ВОНА МОЖЕ БУТИ НЕ ДОСИТЬ ГОСТРОЮ.

— І ніхто раніше не пробував таке з тобою?

— ЧИ Є ПРИКАЗКА: ВСЬОГО ЗІ СОБОЮ НЕ ВІЗЬМЕШ?

— Так.

— СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ НАСПРАВДІ В НЕЇ ВІРЯТЬ?

— Пам’ятаю, я якось читала про цих язичницьких королів десь у пустелі, які будували велетенські піраміди й напихали усяким скарбом. Навіть човнами. Навіть дівками в прозорих штанцях і парою кришок від каструль. Не кажи мені, що це правильно.

— НІКОЛИ НЕ БУВ ДУЖЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЕ ПРАВИЛЬНО, — сказав Білл Двері, — Я НЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ІСНУЄ ТАКА РІЧ, ЯК ПРАВИЛЬНЕ. ЧИ ХИБНЕ. ТІЛЬКИ ТОЧКИ ЗОРУ.

— Ні, правильне є правильним, а хибне хибним, — сказала панна Літунка. — Мене виховували так, щоб я їх розрізняла.

— КОНТРАБАНДИСТИ?

— Що?

— ПЕРЕВІЗНИКИ КОНТРАБАНДИ.

— Нема нічого поганого в нелегальних перевезеннях!

— Я ВСЬОГО ЛИШ ПІДКРЕСЛЮЮ, ЩО ДЕЯКІ ЛЮДИ ГАДАЮТЬ ІНАКШЕ.

— Вони не рахуються!

— АЛЕ...

Вдарила блискавка, десь на пагорбах. Розкат грому докотився до дому, кілька камінців у комині посипалися на ґратки. Потім вікна струснув несамовитий гуркіт.

Білл Двері перейшов кімнату великими кроками й навстіж розчахнув двері.

Градини розміром із куряче яйце прострибали сходинками ґанку на кухню.

— О. ДРАМА.

— О, дідько!

Панна Літунка пірнула під його рукою.

— А звідки віє вітер?

— З НЕБА? — сказав Білл Двері, здивований раптовим пожвавленням.

— Ворушись! — вона метнулася назад у кухню й схопила накривку для ліхтаря зі свічкою й сірники.

— АЛЕ ВИ СКАЗАЛИ, ВІН ВИСОХНЕ.

— У звичайну грозу, так. Але в таку сильну? Його змете! Зранку ми побачимо, що його розкидало по всьому схилу!

Вона запалила свічку і знову побігла назад.

Білл Двері визирнув назовні в грозу. Солома завихрювалася довкола нього, перекидаючись у шквальному вітрі.

— ЗНИЩИТЬ? МІЙ ВРОЖАЙ? — він випростався. — ТА ЧОРТА З ДВА.

* * *

Град гуркотів об дах кузні. Нед Калач нагнітав міхи горнила, поки вугілля всередині не зробилося білим із ледь помітним жовтим відтінком.

Це був хороший день. Комбінована Жниварка працювала краще, ніж він смів сподіватися, старий Злокопач наполіг на тому, щоб зібрати наступне поле завтра, тож її лишили в полі під брезентом, безпечно припнутою. Завтра він зможе навчити когось із чоловіків нею користуватися і почне працювати над новою, поліпшеною моделлю. Успіх забезпечено. Вимальовувалося визначене майбутнє.

І потім ще ця штука з косою. Він підійшов до стіни, де вона висіла. Суцільна загадка. Це був найдосконаліший інструмент цього типу, який він будь-коли бачив. Її навіть затупити неможливо.

Її гострота сягала за її справжній край. І тепер він має її знищити. Який в цьому сенс? Нед Калач був великим прихильником сенсу, в певному специфічному розумінні.

Можливо, Білл Двері просто хотів її позбутися, і це було зрозуміло, адже навіть зараз, коли вона висіла досить невинно, здавалося, вона випромінює гостроту. Навколо леза стояв блідий фіолетовий ореол, спричинений потоками повітря в кімнаті, де нещасливі молекули повітря наближалися до своєї разючої смерті.

Із великою обережністю Нед Калач її підняв.

Чудний хлопець цей Білл Двері. Сказав, що хоче мати певність, що вона абсолютно мертва. Так, ніби річ можна убити.

В усякому разі, як може хтось її знищити? О, держак може згоріти і метал може згоріти, і якщо він як слід постарається, зрештою, не лишиться нічого, крім маленької купки пилу й попелу.

Цього бажав замовник.

З іншого боку, припустімо, що можна знищити її, просто знявши лезо з держака... зрештою, якщо це зробити, це вже не буде коса.

Це будуть, ну... уламки.

Звісно, із них можна зробити косу, але це, певно, можна зробити і з пилу й попелу, якщо знати як. Неда Калача досить потішив такий хід аргументації.

І врешті-решт Білл Двері навіть не попросив доказу, що річ було, е-е-е, вбито.

Він ретельно примірився і потім відтяв косою кінчик ковадла.

Незбагненно. Абсолютна гострота.

Він здався. Це було несправедливо. Не можна просити таку людину, як він, знищити таку річ, як ця. Це був витвір мастацтва.

Навіть краще. Це був твір мистецтва. Він перейшов кімнату до купи дрів і запхав косу глибоко всередину купи. Почувся короткий раптовий писк.

В будь-якому разі, все обійдеться. Він віддасть Біллові Двері його фартинг уранці.

* * *

Смерть Щурів матеріалізувався за купою в кузні й пробрався до печальної маленької купки хутра, яка була щуром, що трапився на шляху коси.

Його привид стояв позаду з настрашеним виглядом. Він, здавалося, не надто зрадів зустрічі.

— Писк? Писк?

— ПИСК, — пояснив Смерть Щурів.

— Писк?

— ПИСК, — підтвердив Смерть Щурів.

[Потирання вусів] [Посмикування носом]

Смерть Щурів похитав головою.

— ПИСК.

Щур похнюпився. Смерть Щурів поклав костисту, але не цілком неприязну лапку йому на плече.

— Писк.

Щур сумно кивнув. У кузні було добре життя. Недове порядкування що було, що ні, адже він був, напевно, чемпіоном світу із забудькуватого покидання недоїдених сандвічів. Він стенув плечима й рушив геть услід за маленькою постаттю в плащі. Не скидалося на те, ніби він мав хоч якийсь вибір.

* * *

Люди плинули вулицями. Більшість із них переслідували візки. Більшість візків були повні тим, що люди вважали корисним перевозити візками — дровами, дітьми, покупками. І вони тепер більше не ухилялися, а сліпо рухалися в одному напрямку.

Візок можна зупинити, перевернувши його, і його коліщата несамовито й безкорисно крутитимуться в повітрі.

Чарівники побачили велику кількість енергійних осіб, які намагалися їх розтрощити, але візки були майже незнищенні — вони гнулися, але не ламалися, і якщо якийсь втрачав коліщатко, він хоробро намагався продовжувати рух.

— Гляньте на нього! — сказав Архіректор. — У ньому моя білизна для прання! Хрін йому в пельку!

Він проштовхався крізь натовп і ударив патерицею в колеса візка, перекинувши його.

— Ми не можемо точно вцілити в будь-що через цих цивільних довкола, — поскаржився Декан.

— Тут сотні візків! — сказав Лектор із Новітніх рун, — це як соболячка[41]! Відвали від мене, ти... ти козлина!

Він почав дубасити настирливий візок патерицею. Повінь корзин на коліщатках вихлюпнулася за місто. Люди, знеможені боротьбою, поступово вибували або падали під хисткі колеса. Лише чарівники вистояли у припливній хвилі, горлаючи один на одного й нападаючи на срібний рій зі своїми патерицями. Не те щоб магія не працювала. Вона