Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

бачать, то тримаються від них на безпечній відстані, як от ми зараз. Сумніваюся, що багато з них бодай раз наважилися пройтися таким районом. Зрештою, те саме можна сказати і про художників.

Відчувши в його голосі виклик, я мовив:

— Я не проти там пройтися, якщо ми через це не запізнимося на зустріч.

— Навпаки, якщо ми підемо прямо, то навіть скоротимо собі шлях на кілометр чи два.

Мацуда мав рацію, припускаючи, що цей сморід ішов від тутешніх стічних вод. Варто було нам спуститися до підніжжя мосту і почати пробиратися вузькими проходами до поселення, як сморід почав посилюватися й від нього аж занудило. Удолині не було і натяку на вітер, який міг би бодай трохи полегшити спеку, й єдиним рухом повітря навколо нас було нескінченне дзижчання мух. Я знову відчув, що мені важко іти в ногу з Мацудою, але цього разу анітрохи не хотів, щоб він уповільнив ходу.

Обабіч нас розташовувалося щось на кшталт базарних яток, що вже зачинилися, але насправді це було людське житло, яке іноді від вулиці відділяла лишень сукняна завіска. То тут, то там на порозі сиділи літні люди, і коли ми проходили повз них, окидали нас зацікавленими, але аж ніяк не ворожими поглядами; малі діти бігали туди-сюди, а коти знай розбігалися навсібіч з-під наших ніг. Ми йшли собі далі, оминаючи розвішену на грубих шнурках білизну і ковдри; повз плач дітей, валування псів, сусідів, які приязно бесідували одне з одним через вулицю, здавалося, просто з-за засунутих фіранок. Через якийсь час мені стали чимраз більше впадати в око відкриті стічні канави, викопані обабіч вузького проходу, що ми ним ішли. Над ними повсюдно роїлися зграї мух, і, йдучи за Мацудою, мені чітко видалося, що відстань між канавами дедалі зменшувалася, прохід ставав чимраз вужчий, і вже незабаром ми йшли, неначе балансуючи на стовбурі поваленого дерева.

Зрештою ми вперлися в щось на кшталт подвір’я, на якому скупчення халуп перекрило дорогу вперед. Одначе Мацуда вказав на прохід між двома хатинами, де проглядався пустир.

— Якщо ми тут скоротимо, — сказав він, — то вийдемо ззаду вулиці Коґане.

Неподалік того проходу, на який вказав Мацуда, я помітив трьох хлопчаків, які схилилися над чимось на землі і тикали у нього палками. Коли ми підійшли ближче, вони обернулися до нас обличчями і мали геть незадоволений вигляд, тому хоч я нічого і не побачив, щось у їхній поведінці схиляло мене до думки, що вони мучили якусь тварину. Мацуда, вочевидь, дійшов такого самого висновку, бо, коли ми пройшли далі, сказав:

— Що ж, їм тут більше нічим бавитися.

Тоді думка про цих хлопчаків одразу вивітрилася мені з голови. А потім, кількома днями пізніше, цей образ, як вони втрьох із сердитим виглядом повертаються до нас, розмахуючи своїми палицями, і стоять посеред усього того убозтва, постав переді мною так чітко, що я використав його як центральний у своїй картині «Самовдоволення». Але мені варто наголосити, що коли того ранку Черепаха крадькома подивився на мою незавершену картину, ті три хлопці, яких він побачив, відрізнялися від своїх справжніх прототипів у одному чи двох важливих аспектах. Бо, попри те, що вони так само стояли перед злиденною халупою й на них замість одягу було таке саме шмаття, як і на тих хлопцях, їхній сердитий вигляд анітрохи не виражав тієї винуватості і настороженості, яка зчитується на обличчях малих хуліганів, заскочених на гарячому; натомість, сердитий вираз їхніх облич радше нагадував мужній вигляд воїнів-самураїв, готових до бою. Ба більше, це аж ніяк не збіг, що хлопчаки на моїй картині тримали свої палиці у класичних позиціях бойового мистецтва кендо.

У верхній частині картини, над головами цих хлопців, Черепаха побачив, як зображення перетікає в інший сюжет: троє огрядних, добре вбраних чоловіків зручно вмостилися в барі й весело сміються. Вирази їхніх облич виражають декадентство; можливо, вони щойно обмінювалися жартами про своїх коханок абощо. Ці два контрастні зображення об’єднують в одне ціле обриси берегової лінії Японських островів. У правому нижньому кутку полотна великими червоними ієрогліфами виведене слово «Самовдоволення»; в лівому нижньому кутку, вже меншими ієрогліфами, написані такі слова: «Але молодь готова боротися за власну гідність».

Коли я описую цю ранню й, безсумнівно, простакувату роботу, певні її риси можуть видатися вам знайомими. Позаяк цілком можливо, що ви бачили мою гравюру «Погляд на обрій», яка у тридцяті роки завоювала чимало слави і впливовості по всьому нашому місту. «Погляд на обрій» — це справді переосмислення «Самовдоволення», втім, ці картини суттєво відрізнялися, й воно не дивно, з огляду на те, що між створенням цих полотен минуло чимало часу. Пізніша картина, як ви, мабуть, пригадуєте, теж містила два контрастні зображення, що перетікали одне в одне й об’єднувалися береговою лінією Японії; у верхній частині картини знову було зображено трьох добре вбраних чоловіків за розмовою, але цього разу вони мали знервований вигляд і дивилися один на одного, очікуючи, хто ж проявить ініціативу. А їхні обличчя, не потрібно вам і нагадувати, були схожі на обличчя трьох відомих на той час політиків. Що ж до нижнього, головного зображення, то на ньому були намальовані вже не ті троє вбогих хлопців, а троє суворих солдатів; двоє з них тримали гвинтівки з багнетом, прикриваючи фланг офіцера, який тримав напоготові свого меча і вказував дорогу вперед, на захід, в Азію. Позаду них зображене вже не злиденне поселення, а військовий прапор із сонцем, що сходить. Слово «Самовдоволення» в нижньому правому кутку замінила назва «Погляд на обрій!», а в нижньому лівому кутку було таке послання: «Ніколи розводити боягузливі балачки. Японія повинна йти вперед».

Звісно, якщо ви в нашому місті віднедавна, ймовірно, вам і не випадало бачити цю мою роботу. Але не думаю, що було б перебільшенням стверджувати, що чимало тих, що жили тут до війни, добре її знали, бо у той час її справді дуже хвалили за енергійну техніку, а надто за разюче використання кольорів. Утім, я чудово усвідомлюю, що картина «Погляд на обрій», хоч би яка була її художня цінність, це робота, настрої якої тепер видаються застарілими. Ба більше, я готовий перший визнати, що настрої, які вона виражає, радше заслуговують осудження. Я не з тих, що бояться визнати недоліки колишніх здобутків.

Але я не хотів обговорювати картину «Погляд на обрій». Я згадав її тут лише тому, що вона тісно пов’язана з тією моєю ранньою роботою, й,