Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

давно не функціонують. Тут усе вийшло з ладу. Вийшла з ладу цивілізація. Вони намагаються не говорити про зайве. Про таке краще не думати.

Мені сниться Земля, один в один відтворена на іншій планеті. На мить піддаюся спокусі.

Покоління за поколінням виростає у вірі, що це їхня домівка, доки одного дня в них, непомітно здорослішалих, прокидається туга.

Я — проекція. Остання людина, яка побувала там. Наші тіла світилися в темряві. Ми згорали живцем без вогню. Я марю про русявого хлопчика, етикетка на згущеному молоці — наче його спотворений розладнаним друкарським верстатом відбиток.

Вона надривається, коли я відклеюю її. Я розгладжую аркушик, намагаючись не пошкодити зображення, і вкладаю в паспорт.

* * *

Старі електричні стовпи стримлять у мовчазне небо. Раптом з нього, роздертого сліпучими блискавками, ллє, як з цебра.

Небо тут таке саме, як будь-де. Нескінченною блакиттю пливуть сіро-білі суденця. Дощі, як і скрізь, проминають. Це лише так здається, що вони навічно. Вдень сонце, вночі — місяць і зірки. Їх ніде не видно так, як тут, коли небо безхмарне. Вночі стовпи, з яких звисають клапті дротів, мов обірваних струн, зливаються з темрявою.

Я побував усередині Сонця. Ми стали першими, котрі повернулися. Ніхто не вірив, що це можливо. Ніхто не чекав на нас. Нас поховали живцем — ще тоді, коли ми туди вирушали.

Наша поява суперечила нескінченним числам, що бігли таблом згори вділ, а тоді враз зупинилися, екран заблимав і згас, супроводжуваний одним протяжним, а вслід за ним серією коротких звукових сигналів... Програма не передбачала збою.

Ніхто не хотів умирати.

* * *

Тут усе на автономному забезпеченні, поблизу катма крамниць, найближче поселення за багато кілометрів звідси. Енергію вони беруть з генератора — підстанції, схованої від дощів у дерев’яній, покритій руберойдом прибудові, від якої тхне соляркою. Про запас десяток наповнених каністр.

— На мене чекають.

Я підводжуся.

— Хто?

— Люди.

Вони вивалюються на мене, маючи те, що я сказав, за невдалий жарт.

Ні, я не шаленець.

У людини багато причин втратити глузд, ще більше — його зберегти.

— Там мертва зона.

Вони щосили тримаються за міф.

Міф єднає їх, з ним їх відсилають сюди.

В них просто немає іншого виходу, ніж покладатись на те, що їм кажуть.

Вони пройшли перевірки і тести. В багатьох за плечима досвід. Вони хутко збагають, що досвід тут нічого не вартий.

Пояснювати що-небудь марно.

Я лічу, як часто ми вдавалися до брехні. Скільки разів я зрадив себе.

Я звідти.

В цьому неважко переконатися.

В паспорті дві прописки. Та, де я народився, давно погашена.

— Я несу книжки.

Вони знизують плечима, роздивляються обкладинки, механічно гортають, шукаючи картинок, вряди-годи погляд котрогось із них перечіпається об те чи те речення.

Ось і цього разу.

Я прошуся, щоб мені дозволили йти.

— Куди?

Вони дають взнаки, що не відпустять. Надто пізно, щоб кудись вирушати, до того ж шлях туди заказано.

Вони усвідомлюють, що за першої ж нагоди я спробую проникнути на той бік.

Довкола жодної душі, лише глупа ніч. О такій сльоті навіть вовки не виють.

Щоразу безпрецедентніші заходи безпеки, а на місці все постає інакшим.

Я їх ні в чому не переконую.

Залишаюся до світанку, а тоді йду.

Вони знають, але зараз це їх не обходить.

Вони не складають протоколу.

Вони могли б висунути мені звинувачення, проте не роб­лять цього.

Хтось раптом згадує, що сьогодні футбол. Новина викликає пожвавлення, всі як один втуплюються в екран. Котрийсь із них відчиняє вікно, поправляючи саморобну антену, проте це нічого не дає.

Вони розчаровані.

Як-не-як, футбол.

Раніше у них був транзистор. Коли щастило зловити хвилю, всі напружено слухали. Одного разу танцювали під жахливо спотворену музику, що то зʼявлялася, то пропадала. Жінок сюди не відряджують.

Усвідомлення, що тут точиться зовсім інша війна, приходить поступово, мозок намагається витиснути його. Другого-­третього тижня вони вже все усвідомлюють. Все, що потрібно для самозбереження. Як і те, що небезпеки годі уникнути — хоч до яких заходів вдавалися б. Їм добре платять, та й хтось мусить виконувати це.

Вони знову беруться до карт. Спрямовують запитальні погляди на мене.

Я підсідаю до столу.

Граю з ними одну-дві партії. Я завше так роблю. Коли я підводжуся, вони нічого не кажуть.

Я лягаю на ганчір’яний матрац, який ще не охолов, відколи я ночував на ньому останнього разу.

Вони продовжують своє заняття, коментуючи ходи. Коли хтось із них починає що-небудь розповідати, гра зупиняється.

Я заплющую очі.

Переді мною кухар, який наклав на себе руки. Він щось говорить, тільки я нічого не чую.

Я провалююся в короткий сон.

Я бачу, як стерильно блищить лак на стійці бару, мовби до неї ніхто ніколи не приторкався.

Коли я розраховуюся, зʼявляється власник, сідає за столик і ми спілкуємося, наче давні знайомі.

Я прокидаюся.

Сон тривав не довше кількох хвилин, проте мені так, ніби спливло багато-багато років.

Зненацька лице переді мною перетворюється на криваве місиво, з якого на мене дивиться око, сповнене осклілого смутку.

Я відвертаюся.

І лежу так до самого ранку.

Це мій вибір.

Насправді це я інакше не зміг би.

Усе дає тріщини — віра, метал, бетон.

Повернулися майже всі.

Коли їх вивозили, буркотіли мотори, погнані, ще не взялося на світ.

За останньою вантажівкою біг пес. Котрийсь із них загрюкав, збиваючи пальці, об кабіну.

Собака біг і гавкав. Його привчали, що людина — друг. Й ось він мчав з останніх сил, демонструючи відданість.

На виїзді їх обнишпорили.

Дитина, в якої солдат, хлопчина з темним пушком над верхньою губою, відібрав і пожбурив в контейнер для особ­ливо небезпечних відходів плюшевого єнота, схлипувала.

Усе, що звідти, становило смертельну загрозу. Бра́ти що-­небудь з собою суворо заборонялося.

Люди також звідти. За блокпостом вони понуро пересіли в автобуси.

Дитина схлипувала. Ніхто не втішав.

Заспано витріщувалися на них придорожні села й містечка.

Від початку центральної траси, що бігла стрімко на південь, колону супроводжував бобик з військовими номерами й увімкненою блимавкою. Світло, здавалося, то спалахувало, то згасало.

Опівдні автобуси ненадовго з’їхали з маршруту.

Пасажирам дозволили вийти.

Відлучатись заборонялося.

Їли просякнену м’ясним запахом кашу. Дорослі чоловіки добре пригадували її характерний присмак.

Котрийсь узяв грудку землі і довго роздивлявся.

Земля звабливо лисніла в промінні нового дня. Чорна, мов крило крука, і масна, як сир з домашнього молока.

Невдовзі пролунала команда сідати в автобус.

Долоня перехилилась, і грудка впала назад на ріллю.

Знову загуркотіли мотори.