Читати книгу - "Спокута"

такого дару, не була достатньо зрілою, щоб мати таку дорогоцінну рису як незалежність духу. Велика громада парафіян стискала кільце навколо неї, навколо її першого зізнання, і тепер усі чекали, і вона не могла розчарувати їх біля вівтаря. Сумніви можна розвіяти, лише пірнаючи дедалі глибше. Міцно чіпляючись за те, у що вона вірила, що вона знала,— Брайоні наполягала на своїх уявленнях, підтверджувала свої свідчення, бо так можна було позбутися неясного відчуття шкоди, якої вона завдає. Коли ж це питання було закрито, вирок винесено і громада розійшлася, невгамовна юність стерла все з пам'яті, боронячи Брайоні в її отроцтві.

— Ну, я можу. І я скажу.

Деякий час вони сиділи мовчки, і Лола потроху перестала тремтіти. Брайоні вирішила, що має проводити свою кузину додому, але не хотіла зараз порушувати цю близькість — і обійняла старшу дівчинку за плечі, а та, здається, прийняла цей дотик. Вони побачили далеко за озером мерехтливе блимання світла — смолоскип над дорогою,— але ніяк це не прокоментували. Коли Лола нарешті заговорила, голос у неї був задумливий, начебто вона зважувала найтонші відтінки контраргументів.

— Але це безглуздо. Він — такий близький друг твоєї родини. Може, це був не він.

— Ти не казала б такого, якби була зі мною в бібліотеці,— пробурмотіла Брайоні.

Лола зітхнула і поволі похитала головою, ніби намагаючись примиритися з неприйнятною істиною.

Вони знову замовкли; могли б сидіти тут і довше, якби не сирість — хоча роса ще не падала, трава вже змокріла, а хмари розсіялися, і похолодало.

Коли Брайоні прошепотіла кузині: «Як думаєш: ти зможеш іти?» — та сміливо кивнула. Брайоні допомогла їй устати, і Лола, повиснувши в неї на плечі, подолала галявину й дісталася мосту. Вони підійшли до підніжжя мосту, і тут Лола нарешті заплакала.

— Я не можу,— затинаючись мовила вона.— Я занадто слабка.

Брайоні вирішила, що буде краще побігти до будинку й покликати по допомогу, і якраз хотіла пояснити це Лолі та вмовити її посидіти на землі, як дівчата почули на дорозі голоси, а потім в очі їм сяйнуло полум'я смолоскипа. Брайоні здалося дивом, коли вона почула голос брата. Як справжній герой, він з'явився на березі — просто ступив кілька кроків і, не спитавши, у чому річ, узяв Лолу на руки й поніс, як дитину. Сесилія окликнула їх тривожним голосом. Їй ніхто не відповів. Леон уже йшов через міст, несучи Лолу, йшов так швидко, що за ним ледве встигали. Але все ж таки, доки вони дісталися шляху, де Леон спустив Лолу, Брайоні почала розповідати йому, що відбулося, і саме так, як вона це побачила.

Чотирнадцять

У майбутньому її тривожили не так спогади про допит, про власноруч підписану заяву й надані свідчення, про її трепет під дверима зали суду, куди її не допустили через надто юний вік, як уривчасті спогади про ту пізню ніч і літнє світання. Як вишукано провина може урізноманітнити методи катування, нанизуючи намистини деталей на вічний ланцюжок, на все життя прирікаючи перебирати ці чотки.

Коли ж дівчата нарешті опинилися вдома, все було наче уві сні: всі поверталися додому дуже серйозні, чулися сльози, притишені голоси і квапливі кроки по коридору, а Брайоні відчувала ницу радість, від чого сон як рукою зняло. Звісно, вона була досить доросла, щоб збагнути, що ця мить належить тільки Лолі, але невдовзі приязні жіночі руки відвели кузину до спальні, щоб дочекатися лікаря, який її огляне. Брайоні спостерігала біля підніжжя сходів, як Лола в оточенні Емілі й Бетті піднімається нагору, голосно схлипуючи; ходу замикала Поллі, що несла таз і рушники. Коли її кузина покинула сцену, а на появу Роббі ще не було жодного натяку, в центрі уваги опинилася Брайоні, й коли її довірливо слухали, м'яко підштовхуючи до істини, здавалося, це було визнанням щойно набутої дівочої зрілості.

Приблизно тоді ж біля будинку зупинився «гамбер»[29], звідки вийшли два інспектори поліції та констебль. Брайоні була єдиним джерелом і примусила себе говорити спокійно. Важливість її ролі підсилювалася її впевненість. Це було ще до офіційного допиту, коли вона стояла в холі перед представниками закону, оточена з одного боку Леоном, а з другого — матір'ю. Проте як могла мати так швидко опинитися тут, покинувши Лолу в ліжку? У старшого інспектора було грубе обличчя, зоране зморшками, ніби вирізьблене з граніту. Брайоні боялася його, переповідаючи подію цій невідступно-пильній непорушній масці; скінчивши розповідь, відчула, як з неї наче гирі звалилися, і з живота до кінцівок полинуло тепле відчуття покори. Це нагадувало любов, несподівану любов до цього чуйного чоловіка, який без страху стоїть на боці добра, який готовий будь-коли стати на прю в його ім'я і якого надихають всі відомі сили й уся мудрість людства. Під цим безпристрасним поглядом горло у Брайоні стискалося, і голос звучав жалісно. Вона хотіла, щоб інспектор обійняв її, утішив, пробачив їй, адже вона безневинна. Але він лише дивився на неї та слухав. Це був він. Я його бачила. Її сльози були ще одним доказом правди, яку вона відчувала і промовляла, і коли мати ласкаво погладила її по потилиці, Брайоні зовсім зламалася, і її довелося відвести до вітальні.

Але якщо вона лежала там на дивані, то хіба могла пам'ятати, як прийшов лікар Макларен у своєму чорному жилеті, зі старомодно піднятим коміром сорочки, з валізкою під пахвою,— свідок трьох пологів і всіх дитячих хвороб сім'ї Таллісів? Леон радився з лікарем, нахиляючись до нього — по-чоловічому стисло викладав йому на вухо останні події. Куди поділася його безтурботність? Така приватна консультація повторювалася мало не щогодини. Прибуття кожної нової особи сприяло повторюванню розповіді: поліція, лікар, члени родини, слуги — усі гуртувалися, розходилися, знову збирались у кутках кімнат, у передпокої, на терасі. Ніхто їх не збирав, ніхто не сповіщав публічно. Всі знали: відбулось якесь страшне порушення,— але все так і лишилося для інших таємницею, групи тільки перешіптувалися, коли хтось од них відколювався, щоб іти в своїх справах. Ще серйознішого забарвлення набувала справа зниклих дітей. Але всі вважали, повторюючи це ніби магічне закликання, що насправді близнята сплять собі спокійно десь у парку. І тоді вся увага зосереджувалася на тому, що сталося з дівчинкою, яка лежить нагорі.

Пол Маршалл, повернувшися з пошуків, про все дізнався від інспекторів. Він довго ходив з ними по терасі, по черзі пропонуючи їм цигарки з золотого портсигара. Коли розмову