Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

- Ну… фото або відео… - каже одна з них. – Послухай, вибач, добре? Не кажи нічого Микиті. Тут на днях прийшов мужик років шістдесяти, худий і високий. За стійкою була я, - почала одна з них. - Він почав розпитувати про тренерів, я показала йому ваші портфоліо. Він довго розглядав твоє. Потім прямо запитав, чи не хочу заробити. Потрібно було провокативні фото чи відео з тобою. Я погодилася. Сказала Марті. Самотня у нас тільки Соня, тому ми й придумали підбити її на суперечку.  Але вона нічого не принесла, тому грошей він не дав. Верещав тут, як …

- Ясно, - підхоплюю сумку, розвертаюся та йду до роздягальні. Я зовсім не здивований і очікував каверзи від батька Богдани. І я ж таки практично піддався.

   На півдорозі до роздягальні мене наздоганяє заплакана Соня.

- Олеже, вибач! Я не знала! Вони сказали, що це просто суперечка. Я зовсім не думаю, що ти …

- Начхати.

   Пришвидшую крок та йду переодягатися. Очевидно, батько Богдани хотів отримати компромат, яким зможе мною маніпулювати. Максимального рівня на шкалі злості я сьогодні уже досяг, а обійми Олесі мають довготривалий заспокійливий ефект, тому навіть не намагаюся злитися. Думаю лише про те, аби цей день швидше закінчився і знову з нею зустрітися.

   Відпрацьовую свій час, тоді витрачаю годину на власне тренування. Приймаю душ, переодягаюся та їду до будинку Олесі. Бачу її біля під’їзду з плямистим цуценям та виходжу з автівки.

- Як день минув? – запитує відразу.  А я зависаю на смужці оголеної шкіри на животі, яку не прикриває короткий обтислий топ. Далі погляд блукає по її ногах і тіло не змушує довго чекати на реакцію. – З тобою все добре?

- Задумався, вибач, - от дурень. Підіймаю нарешті погляд. – Я зачекаю на тебе тут.

- Я чекала, щоб запитати чи ми поїдемо до тебе? Не знала, чи брати з собою змінний одяг.

- Бери, - відповідаю не роздумуючи. Олеся киває та зникає у під’їзді.
   Спочатку я думав найняти майстрів для ремонту, але коли вона запитала, чи потрібна мені допомога, я вирішив скористатися шансом провести з нею більше часу.

   За декілька хвилин Олеся виходить з рюкзаком і ми їдемо до найближчого будівельного гіпермаркету. Лише зараз згадую, що у неї є хлопець.

- Твій Макс не заперечує? – не переводжу з дороги погляду на неї, щоб не бачила, як мене зжирають ревнощі.

- Ні. Ми розійшлися, - кидаю на неї здивований погляд та зі всіх сил намагаюся не демонструвати щасливий вишкір від почутого.

- Чому?

- Наші плани на майбутнє не співпадають.

   Вирішую не розпитувати далі, аби не бовкнути щось не те. Почутого мені достатньо.

   На вибір шпалерів витрачаємо близько години. Жовтих з червоними трояндами так і не знайшли, тому обрали однотонні без візерунку, а Олеся знайшла вінілові наліпки з маленькими червоними квітками. Навіть не знав, що таке буває. Олеся сама обирає меблі до кімнати, які мають привезти вже завтра. А я тихо радію від того, що їй не байдуже, адже до вибору кожного предмету вона відносилася особливо прискіпливо. Раніше цієї риси у неї не було. Можливо, я і помилився, але це наштовхнуло на думку, що вона дбає про комфорт моєї доньки.

   Зробивши необхідні покупки, їдемо до моєї квартири.

- Це квартира, у якій ви жили ще з мамою? – запитує з порогу.

- Так. Батько не зміг тут залишатися, тому переїхали.

- А ти? – і я тільки зараз розумію, що ми ніколи не говорили про мою маму.

- Тато шалено любив маму. Відносився до неї, як до кришталевої статуетки. Я ніколи не чув, щоб вони кричали одне на одного чи скандалили. Їхні дотики, обійми та поцілунки були такими звичними для всіх, що ніхто вже й не звертав на це уваги.  Він довго звинувачував себе у тому, що не переконав її звернутися до лікаря вчасно. Не міг залишатися в колишній квартирі, де все нагадувало про неї. Я теж сумував за мамою, але її смерть пережив легше, бо був малим і ще мало тямив про втрату. Та й у мене лишився тато. Йому було важче, адже дивлячись на мене – він бачив її. Я дуже на неї схожий. Доньку я назвав на честь матері. Тато заплакав, коли вперше почув ім’я онуки. Я пам’ятаю маму, вона обожнювала куйовдити мені волосся... Вона була дуже доброю. Але якби я втратив тоді тата – не знаю, чи зміг би пережити це так само.

   Олеся не зводить з мене пильного погляду і у відповідь лише киває головою.

- Старі меблі я вже вивіз. Потрібно здерти шпалери та поґрунтувати стіни, - відчиняю двері до кімнати, пропускаючи її вперед. - Попередні мешканці тут жили довго, тому зробили ремонт. Все, що потрібно зробити – це дитяча.

- Здеремо і зробимо. Я поки переодягнуся. Ти голодний? Замовимо піцу?

- Добре. Подзвоню в доставку, - дістаю телефон і виходжу з кімнати.

Олександра

   Олег виходить, а я дістаю з рюкзака старий джинсовий комбінезон, який не шкода бруднити. Знімаю шорти та футболку.

- А яку піцу тобі.. – обертаюся на голос Олега і бачу, як червоніють його щоки. – Вибач, - прикриває очі долонею, а мені хочеться розреготатися від цього дитячого жесту.

- Ти бачив мене голою. Все нормально, - кажу, засовуючи ноги в комбінезон. – Немає різниці. Я їм усе.

   Олег прибирає руку з обличчя, з якого ще не зійшов рум’янець і киває, слідкуючи поглядом за тим, як я просовую руки в лямки і натягую комбінезон поверх спортивного бюстгальтера.

   Заношу речі до передпокою, беру інструменти для здирання старих шпалер, які там лишили,  та прямую до кімнати, у якій маємо працювати, і беруся за роботу. Через декілька хвилин заходить і Олег лише в шортах. Намагаюся не витріщатися на його тіло та вдається погано.

   Старі шпалери здираються легко. За двадцять хвилин він відриває від стіни останню смужку.

- Там біля стелі ще шматок лишився, - вказую рукою на клаптик.

- Зараз принесу крісло.

- Підсади мене, відірву.

   Олег кілька секунд, наче, вагається, але підхоплює мене за ноги, притискаючи до себе, та підходить до потрібного місця. Саме цей шматок знімається погано, здираю його маленькими клаптиками, звиваючись у його руках.