Читати книгу - "Останній спадок"

роздивився людину, що ув’язнила мене в цій затхлій норі.

— Ви?

Гостроносий капітан поліції, який кілька днів тому допитував мене в університеті з приводу самогубства Максима Підгірського, обмацував поглядом моє побите тіло.

«Якого біса?..»

— Пам’ять не втратив, чудово. З поверненням. Я ж обіцяв, що ще зустрінемося.

— Що ви робите? — Не уявляючи, що казати та як реагувати, я лише люто смикав зв’язаними руками.

— Витягую одного викладача з глибокої дупи, якщо ти ще не помітив, — повернувшись спиною, капітан зробив кілька кроків до протилежного кута кімнати. Зупинився, задер підборіддя та повільно потер його кістлявими пальцями. Якусь мить панувала тиша. — Ти міг здохнути в тій машині.

Я прикрив повіками очі, намагаючись пригадати останні події. Спогади обривалися картиною мертвих тіл посеред дороги на Ілів.

— Чому я зв’язаний? — слова вилітали з хрипом, мовби мене душили ззаду ременем.

— Як гадаєш?

Я повів очима праворуч і ліворуч. Окрім нас, нікого.

— Що за херня? Відпустіть! Негайно! Ви не маєте права! Розв’яжіть мені руки!

Вибух жахливого болю в ребрах утиснув мене глибше в стілець. Болісні відчуття не стихали, навпаки — щохвилини ставали гіршими й нестерпнішими.

— Боли-и-ить, — протягнув я.

— О, не сумніваюся. — Кострубчук нахабно й саркастично всміхнувся. — Я відпущу тебе, але спершу ти відповіси на всі мої запитання. А їх буде дуже багато. Як і болю. — Він обійшов навколо мене, наче оцінюючи. — Знаєш, запитання, не підкріплені болем, як прості монети, позбавлені будь-якої цінності. Зате чесність і біль на вагу золота.

— Голова тріщить. — Я раптом відчув, що лице пече й щокою скрапує кров.

Скло! Обличчя порізали скляні скалки.

— Автомобіль, — пригадав я, — у нас в’їхав автомобіль. Чорний джип, здається.

— Чорний джип?

Капітан Кострубчук дослухався до кожного мого слова з відвертою недовірою, але, взявши блокнот, усе ж почав занотовувати. Розум поступово яснішав, і враз мене, наче струмом, ударила здогадка.

— Стривай! — Ми були в Стільську… — Коли ви мене знайшли?

Кострубчук у відповідь лише запитально підняв брови.

— Як ви опинилися біля нашого авто в Стільську?

— Гм. — Капітан вагався, що саме відповісти, і за кілька секунд поволі й неохоче протягнув: — А ти як гадаєш? Один чоловік побачив тіла, вашу машину та зателефонував до поліції. От я й тут.

— Цього не може бути!

— Не зрозумів…

— Те, що сталося там… — Від згадки про кров на дорозі мій язик почав дерев’яніти. — Там, у тому Ілеві, не ваша юрисдикція, а Головного обласного управління. Ви ж капітан, як я розумію, районного відділу. Галицького, здається, так?

Капітана заціпило. Він аж завмер на кілька секунд.

— І що? — оговтавшись, презирливо пирхнув він. Його обличчя випромінювало таку зневагу, що годі було й уявити. — Інформацію рознесли по всіх каналах, а я з підручними був неподалік. Підскочив, допоміг. Там їзди всього хвилин двадцять. У разі об’єднання двох справ — а я доб’юся цього об’єднання, уже повір, — я зможу бути неофіційним консультантом і помічником на час розслідування.

Двох справ? Самогубства? Слова капітана поліції звучали так неправдоподібно, що на мить мене охопив страх — хто ж він у біса такий і що йому від мене треба?

— Уяви моє здивування, коли, прибувши на місце, в автомобілі побачив саме тебе.

Чоловік кахикнув і з глузливою посмішечкою відступив назад. Тепер він трохи розслабився.

— Навіщо ви мене зв’язали?

— Останнім часом навколо тебе вмирають люди, а я своє здоров’я бережу.

— Ви думаєте, що це я вбив тих людей?!

— Усе вказує на те.

Від іще однієї спроби звільнити руки по кистях терпугом пройшовся біль. Я шикнув і заходився рівномірно дихати, аби хоч якось утамувати хвилі пульсуючого печіння. У голові паморочилось уже не так від болю, як від люті, що поступово наповнювала нутрощі.

— У відділку. Ведіть мене до відділка, як і належить.

— Я не можу ризикувати, ведучи тебе до відділка. Знайомства, дзвінок адвокатові, бюрократія, закони — усе перешкоджатиме мені витягувати з тебе інформацію. Я не знаю, що ти за хрін, але розповіси мені все, що знаєш.

— Ще раз повторюю: не причетний я до тих убивств. Чого, на вашу думку, я лежав у тому авто, а не втік після вбивств?

— Налетів на паралельну смугу, коли тікав, і бац — аварія.

— Це не так.

— Тобто потрапив не в той час і не в те місце, так? Гадаєш, я повірю, що ти випадково опинявся на місцях злочину? Як вважаєш, скільки вбивств скоюють у Львові впродовж місяця?

Холоднокровність поліцейського вражала. Переді мною стояв той самий корумпований мент, якого стільки років намагаються позбутись і Майдан, і реформи.

— «Самогубство» студента, — перше слово він умовно взяв пальцями в лапки, — та Ілів були єдиними за останні два місяці. І в усіх фігуруєш ти. Збіг обставин? Сумніваюся!

— Я знаю, що це звучить непереконливо, але це й справді збіг…

— Юнак приходить до тебе додому й за кілька днів по тому на твоїй же лекції розносить собі голову пострілом у рот із пістолета. Цікаво, звідки він дістав зброю… Ще за кілька днів землю Ілева всіяли трупами, а в перекинутому автомобілі — о диво! — знову ти. І далі торочитимеш, що ніяк не причетний до тих подій? Не ліпи з мене дурня! — Він на мить затнувся й раптом засяяв, щось пригадавши. — Ой, пробач, я мусив це зробити раніше. Ну, для більшого ефекту.

Кострубчук підібрав у куті коротку палицю завтовшки зо два пальці й штрикнув мені під ребра. Кожна моя кінцівка судомно викрутилася, наче опираючись болю, проте стяжки тримали міцно. Я заволав так, що голос зірвався на хрип.

— Ось тепер краще, — задоволений собою, капітан відклав палицю й відступився від мене.

— Тварино… здохни!

— Або ти допомагаєш мені, а я — відповідно тобі, або все це триватиме доти, доки мені не набридне.

— Та немає в чому мені зізнаватися!

— Куди подівся водій? — Кострубчук ігнорував мої вигуки.

Я кілька секунд не міг зрозуміти його запитання. Про що це він?

— Марка в машині не було?

Капітан записав ім’я у свій нотатник.

— Не було. Вочевидь, твій приятель змився, покинувши вас напризволяще. Прізвище чоловіка?

— Яремчук. Марко Григорович Яремчук. Та жінка… на передньому сидінні… що з нею?

— Як її звуть?

Звуть, а не звали.

— Олівія Томпсон. Вона жива?!

Кострубчук увесь підібрався. Здавалося, що його гострим носом зараз можна навіть різати метал, роздмухуючи широко роздутими ніздрями вогонь.

— Іноземка? — В очікуванні на мою відповідь ручка застигла над записником.

— Олівія Томпсон навчалася зі мною в університеті, переїхала до України з Америки в чотирнадцять. Із Сієтла. — Поліцейський швидко фіксував кожне слово