Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

було тоді на Іскії». Я відповіла, що мені теж приємно його чути, але часи Іскії давно минули, ми всі відтоді змінилися, хто на краще, хто на гірше, і про нього, наприклад, я чула всякі нехороші речі і сподіваюсь, що це неправда. Він усе зрозумів на льоту і відразу вибухнув. Чого він тільки не наговорив про Лілу, розводився про її невдячність, про клопоти, які вона йому справила. Я змінила тон і відповіла, що вірю більше Лілі, ніж йому. «Візьми папір і ручку, – сказала я йому, – і запиши мій номер, гаразд? Тепер розпорядися, щоб їй виплатили до останньої ліри все те, що ти їй винен, і дай мені знати, коли можна буде заїхати по гроші. Я б не хотіла, щоб і твоє фото з’явилося в газетах».

Я поклала слухавку, не чекаючи його заперечень, і пишалася собою. Я не виказала найменшої емоції, говорила стисло, усього кілька фраз літературною мовою, спершу приязних, відтак холодних. Я сподівалася, що П’єтро має рацію у тому, що я наслідую тон Аделе, переймаю, сама того не помічаючи, її стиль поведінки. Я вирішила перевірити, чи зможу я, якщо треба, виконати погрозу, якою завершила телефонну розмову. Хвилюючись так, як я не хвилювалася, коли дзвонила Бруно – бо то був просто нудний хлопчисько, який колись хотів поцілувати мене на пляжі Читара – я набрала номер редакції газети «Уніта». Поки йшли гудки, я сподівалася, що на тлі не буде чутно голосу моєї матері, яка кричала щось Елізі на діалекті. «Мене звати Елена Ґреко», – сказала я телефоністці і ще не встигла пояснити, чого мені треба, як жінка вигукнула: «Письменниця Елена Ґреко?» Вона читала мою книжку і розсипалася компліментами. Я подякувала, почуваючись веселою і сильною, пояснила, без жодної потреби, що хочу написати статтю про одну фабрику на околиці, і назвала ім’я редактора, якого порадила мені Аделе. Телефоністка ще раз висловила мені своє захоплення, а тоді заговорила професійним тоном. «Не кладіть слухавки», – сказала мені вона. За хвилину дуже хрипкий чоловічий голос насмішкуватим тоном уже питав мене, відколи це шанувальники красного письменства готові забруднити своє перо відрядною оплатою праці, змінами і позаурочними годинами, це ж бо такі нудні теми, від яких молоді успішні романістки тримаються далеко.

– Про що йдеться? – спитав він мене. – Будівельники, портові робітники, шахтарі?

– Це невелика ковбасна фабрика, – буркнула я, – нічого особливого.

Чоловік насмішкувато вів далі:

– Не варто вибачатися, усе гаразд. Якщо Елена Ґреко, якій газета присвятила щонайменше пів сторінки надмірних похвал, вирішує написати про сосиски, хіба ми, бідні редактори, можемо сказати, що нас це не цікавить? Тридцятьох рядків буде достатньо? Замало? Гаразд, нехай буде шістдесят. Коли закінчите, принесете мені особисто чи продиктуєте по телефону?

Я тут-таки сіла писати статтю. Мені треба було витиснути з Лілиних нотаток свої шістдесят рядків і, заради любові до неї, я хотіла зробити це добре. Але я не мала жодного досвіду написання журналістських матеріалів, крім тієї невдалої спроби, коли у п’ятнадцять років написала для часопису Ніно статтю про конфлікт з викладачем релігії. Не знаю, може, сам той спогад ускладнив мені завдання. А може, мені у вухах далі лунав сарказм редактора, особливо коли наприкінці розмови він попросив переказати привіт моїй свекрусі. Я витратила на це купу часу, писала і переписувала з великим завзяттям. Але, закінчивши статтю, я не була нею задоволена і не понесла її в редакцію. «Перше мушу поговорити з Лілою, – сказала я собі, – таке треба вирішувати разом, занесу їй завтра».

Коли наступного дня я прийшла до Ліли, мені здалося, що їй дуже погано. Вона поскаржилася, що, коли мене не було, якісь духи скористались її слабкістю і почали виходити з предметів, надокучаючи їй з Дженнаро. Але, помітивши, що це мене стривожило, усміхнулася і пробурмотіла, що то дурниці, вона просто хоче, щоб я проводила з нею більше часу. Ми багато розмовляли, я заспокоїла її, але статті не показала. Відмовитись від свого наміру мене примусила думка, що якщо «Уніта» відмовиться від статті, то доведеться сказати Лілі, що редакція не вважає її хорошою, а це принизить мене. Увечері подзвонила Аделе, її дзвінок вселив у мене чимало оптимізму і підштовхнув до дії. Вона порадилася зі своїм чоловіком і з Маріарозою. За кілька годин вона підняла на ноги купу людей – світил медицини, професорів-соціалістів, що займалися справами профспілок, одного християнського демократа, про якого вона сказала: «Не надто світла голова, але людина порядна і добре знається на правах працівників». У результаті я отримала запис на завтра до найкращого кардіолога Неаполя – «це друг друзів, платити нічого не треба» – та запевнення, що відділ охорони праці негайно відвідає фабрику Соккаво і в справі отримання Лілиних грошей я можу звернутися до того приятеля Маріарози, про якого згадував П’єтро. Цей молодий адвокат-соціаліст мав офіс на площі Нікола Аморе, і його вже попередили про мене.

– Задоволена?

– Так.

– Статтю написала?

– Так.

– Бачиш? А я була певна, що не напишеш.

– Вона вже готова, завтра занесу в редакцію.

– Молодець. Імовірно, я тебе недооцінювала.

– Імовірно?

– Недооцінювання завжди ймовірне. Як у тебе справи з тим бідолашним хлопцем, моїм сином?

50

Від тієї миті все почало розвиватися надзвичайно стрімко, немов я вміла підштовхувати події, примушувати їх литися, наче джерельна вода. П’єтро теж доклав зусиль заради Ліли. Його приятель-еллініст виявився балакучим літератором, але з нього був таки пожиток: він знав чоловіка в Болоньї, який справді добре розумівся на обчислювальних машинах – саме він був тим перевіреним джерелом, що живило його філологічну уяву, – і той дав йому номер телефону свого знайомого з Неаполя, рекомендуючи його як людину, на яку можна покластися. Він продиктував мені ім’я, прізвище, адресу і телефон цього неаполітанця, я гаряче йому подякувала, приязно жартуючи про те, що його підняли на ноги й змусили до всіх цих пошуків, і навіть послала йому поцілунок.

Я тут-таки пішла до Ліли. Вона важко кашляла, обличчя її було напружене і бліде, погляд надміру чуйний. Але я несла їй чудові новини і була задоволена. Я обійняла її, схопила міцно обидві її руки і розповіла про телефонний дзвінок до Бруно, прочитала написану статтю, перелічила результати наполегливих зусиль П’єтро, моєї свекрухи і зовиці. Вона слухала мене так, ніби я говорила звідкись здалеку – з якогось іншого світу – і зрозуміла лише половину з того, що я їй казала. До того ж Дженнаро весь час її смикав, хотів гратися з нею, а