Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія втечі та повернення, Елена Ферранте

Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

145
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 115
Перейти на сторінку:
вона, поки я говорила, щось байдуже йому відповідала. Але я все одно тішилася. Колись Ліла відчиняла касу ковбасної крамниці, брала звідти гроші й купувала мені все, зокрема книжки. Тепер свою касу відчиняла для неї я, щоб віддячити, сподіваючись, що вона почуватиметься в безпеці так само, як тепер вже почуваюся я.

– То як, – спитала я її в кінці, – підеш завтра вранці до кардіолога?

Вона відреагувала на запитання геть недоречно, бо захихотіла:

– Наді такий спосіб залагоджувати справи геть не сподобається. Її братові теж.

– Який спосіб, не розумію.

– Не зважай.

– Ліло, – сказала я їй, – до чого тут Надя, не треба вважати її чимсь більшим, ніж вважає себе вона сама. І про Армандо забудь, він завжди був надто поверховим.

Мене саму здивували ці судження, адже я загалом мало що знала про дітей Ґальяні. І на якусь мить у мене виникло враження, що Ліла мене не впізнає, а бачить перед собою якогось духа, який скористався з її слабкості. Насправді я зовсім не хотіла говорити погано про Надю та Армандо, я лиш хотіла, щоб вона усвідомила: суспільна ієрархія насправді зовсім інша, і порівняно з родиною Айрот родина Ґальяні нічого не значить, а ще менше значать люди на кшталт Бруно Соккаво чи того каморриста Мікеле. Одне слово, їй треба робити те, що я кажу, і не хвилюватися. Але, говорячи, я усвідомила, що можу здатись їй самохвалкою, і погладила її по щоці. Тоді сказала, що захоплююсь політичною роботою Наді та Армандо, і, сміючись, додала: «Але зараз довірся мені». Вона пробурмотіла:

– Гаразд, підемо до кардіолога.

Я натискала далі:

– А для Енцо на коли домовлятися, о котрій годині, в який день?

– Коли хочеш, але після п’ятої.

Щойно повернувшись додому, я знову сіла на телефон. Подзвонила адвокатові й детально пояснила йому Лілине становище. Зателефонувала кардіологові, щоб підтвердити запис. Подзвонила знавцеві обчислювальних машин, він працював у комітеті з економічного розвитку. Сказав, що цюрихський заочний курс нічого не дає, але нехай Енцо прийде до нього о такій-то годині за такою-то адресою. Подзвонила в редакцію, редактор сказав: «А ви не поспішаєте? То що, принесете мені цю статтю чи чекатимемо до Різдва?» Зателефонувала секретарці Соккаво й попросила їй передати хазяїнові, що, оскільки він так і не озвався, невдовзі в «Уніті» вийде моя стаття.

Реакція на останній мій дзвінок надійшла відразу і була бурхливою. Соккаво віддзвонив мені через дві хвилини, і цього разу тон його не був приязним, він мені погрожував. Я відповіла йому, що ось-ось на нього наїде відділ з охорони праці, а інтереси Ліли захищатиме адвокат. Увечері, перебуваючи в полоні приємного збудження – я пишалася, що борюся з несправедливістю, з любові і з переконання, наперекір Пасквале та Франко, які думали, що можуть мене повчати, – я побігла в редакцію здавати статтю.

Чоловік, з яким я говорила, був огрядний, середнього віку, невеликого зросту, з жвавими очицями, в яких весь час світилася зичлива іронія. Він звелів мені сісти на розхитаний стілець й уважно прочитав статтю. Врешті поклав аркуші на бюрко і сказав:

– То це шістдесят рядків? А мені здається, що сто п’ятдесят.

Я відчула, що червонію, і пробурмотіла:

– Я кілька разів рахувала, там їх шістдесят.

– Так, але написані від руки почерком, який неможливо відчитати навіть з лупою. Утім, стаття справді чудова, товаришко. Знайди десь друкарську машинку і викинь усе, що можна викинути.

– Зараз?

– А коли? Нарешті мені трапилось щось таке, що може привернути увагу на сторінці газети, а ти мені пропонуєш чекати до грецьких календ?

51

Скільки енергії я відчувала в собі в ті дні! Ми пішли до кардіолога, поважного професора, який жив і мав кабінет на вулиці Кріспі. Я дуже ретельно причепурилася з цієї нагоди. Хоч доктор був з Неаполя, він належав до світу Аделе, і я не хотіла її осоромити. Гарно причесала волосся, одягла сукню, яку мені подарувала вона, побризкалась делікатними парфумами, схожими на її, трохи підмалювала очі. Я хотіла, щоб професор гарно відгукнувся про мене, якщо говоритиме з моєю свекрухою телефоном або ж якщо вони десь зустрінуться. А Ліла пішла так, як я бачила її щодня вдома, не приділивши своєму виглядові жодної уваги. Ми присіли у великому передпокої, де на стінах висіли картини XIX сторіччя – шляхетна пані на фотелі з чорною служницею на другому плані, портрет літньої дами і розлога, повна повітря сцена полювання. Крім нас, чекало ще двоє людей, чоловік і жінка, обоє немолоді, обоє мали вигляд охайний і елегантний, як заможні люди. Чекали ми мовчки. Тільки раз Ліла, яка по дорозі дуже хвалила мій вигляд, тихо сказала: «Ти немов зійшла з цієї картини, ти оця пані, а я – служниця».

Чекали ми всього кілька хвилин. Нас викликала медсестра, чомусь перед іншими пацієнтами. Тільки тоді Ліла захвилювалася, вона хотіла, щоб і я була присутня, присягалася, що без мене нізащо не зайде, і врешті підштовхнула мене вперед, немов це мене мали оглядати. Лікар виявився кістлявим чоловіком років шістдесяти з сивим, дуже густим волоссям. Він зустрів мене дуже приязно, знав про мене все, теревенив хвилин десять, немов Ліли тут не було. Сказав, що його син теж учився у Вищій нормальній школі, але скінчив її за шість років до мене. Наголосив, що його брат – письменник, досить відомий, але тільки в Неаполі. Дуже хвалив родину Айрот, добре знав кузена Аделе, відомого фізика. Спитав мене:

– Коли ж весілля?

– Сімнадцятого травня.

– Сімнадцятого? Нещасливе число. Будь ласка, змініть дату.

– Це вже неможливо.

Ліла весь цей час мовчала. Не звертала жодної уваги на професора, але я відчувала на собі її цікавий погляд, вона, схоже, була зачудована кожним моїм жестом чи словом. Коли доктор, врешті зосередившись на ній, довго її розпитував, вона відповідала неохоче, діалектом або ж кепською літературною мовою, вставляючи діалектні словечка. Мені доводилося часто втручатися – я нагадувала про симптоми, про які вона мені розповідала, або ж наголошувала на інших симптомах, серйозність яких вона применшувала. У кінці вона дала себе ретельно оглянути і зробити ґрунтовну перевірку, обличчя було насупленим, наче ми з кардіологом заподіювали їй якусь кривду. Я роздивилася її тендітне тіло у спідній сорочці блідо-блакитного кольору, поношеній і завеликій для неї. Довга шия немов з трудом тримала голову, шкіра на кістках напнулася, мов папіросний папір, який ось-ось розірветься. Я помітила, що великий палець лівої руки у неї іноді несвідомо посмикується. Минуло добрих півгодини, поки професор

1 ... 48 49 50 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"