Читати книгу - "На волю!"

повернувся обличчям до вітру і рушив через галявину.

Троє новаків поспішили до виходу з табору, їхнє хутро пригладжував сильний вітер. Як тільки вони ступили в ялівцевий тунель, то почули позаду голос:

— Гей, ви троє! Куди зібралися?

Це був Тигрокіготь.

Вогнелап обернувся, відчуваючи, як його серце опускається в п’яти. Він відчайдушно намагався придумати відповідь, як помітив, що до них наближалася Синьозірка. Вона насупилася, але потім її лице пояснішало.

— Молодець, Вогнелапе, — нявкнула вона. — Бачу, ти переконав друзів піти з тобою. Громовий Клан має достойних новаків, Тигрокігтю, якщо вони готові виконувати завдання за такої погоди.

— А зараз хіба не поганий час для завдань? — заперечив Тигрокіготь.

— В одного з кошенят Ряболицьої застуда, — голос Синьозірки лунав холодно і спокійно. — Вогнелап запропонував принести трохи мати-й-мачухи для неї.

— А його друзям теж треба йти з ним? — запитав Тигрокіготь.

— У таку грозу, гадаю, йому пощастило мати компанію! — відповіла Синьозірка. Вона поглянула в очі Вогнелапові, і раптом він усвідомив, наскільки провідниця йому довіряла.

— Ідіть уже, ви троє, — нявкнула вона.

Вогнелап вдячно на неї подивився.

— Дякую, — муркнув він, схиляючи голову.

Швидко глянувши на своїх товаришів, він попрямував знайомою стежиною до Чотиридерева. Вітер завивав між гілками над ними, дерева гнулися, їхні стовбури тріскотіли, ніби в будь-яку мить могли впасти. Дощ лив як із відра і промочив котів до кісток.

Друзі дійшли до струмка, але камінці, по яких вони зазвичай перестрибували через нього, повністю заховалися під водою. Коти зупинилися на березі й розгублено подивилися вниз на широку, бурхливу річку.

— Сюди, — нявкнув Вогнелап. — Тут є повалене дерево. Ми можемо перейти по ньому.

Він повів Сіролапа і Круколапа вгору течією до колоди, яка вивищувалася над стрімким потоком всього на півлапки.

— Зауважте, колода дуже слизька! — застеріг Вогнелап, обережно заскакуючи на неї.

Кора з дерева зірвалася, залишивши лише гладенький мокрий стовбур, на якому доводилося балансувати котам. Вони троє обережно перейшли по колоді. Вогнелап зістрибнув донизу на іншому боці й спостерігав за товаришами, доки вони також безпечно дісталися до берега.

На іншому боці дерева були більші, тому краще захищали від бурі, поки коти мчали вперед.

— Ти збираєшся розповісти мені, чому ми взагалі забираємо Круколапа? — важко дихаючи, запитав Сіролап.

— Бо він знає, що Тигрокіготь убив Рудохвоста, — відповів Вогнелап.

— Тигрокіготь убив Рудохвоста! — луною відповів Сіролап, не в змозі повірити. Він закляк на місці й витріщався спершу на Вогнелапа, а тоді на Круколапа.

— Під час битви з Річковим Кланом, — видихнув Круколап. — Я бачив його.

— Але навіщо це йому? — запротестував Сіролап, знову підводячись. Вони спускалися схилом, який вів до галявини біля Чотиридерева.

— Не знаю. Може, він думав, що Синьозірка призначить його воєводою, — припустив Вогнелап, підвищуючи голос через завивання вітру.

Сіролап не відповів, але обличчя його спохмурніло.

Коти почали підійматися крутим схилом, що вів до територій Вітряного Клану. Вогнелап перескакував з каменя на камінь, а потім обернувся і кликнув Сіролапа. Він хотів, щоб його друг зрозумів, наскільки небезпечно було для Круколапа залишатися у таборі Громового Клану.

— Я підслухав розмову Тигрокігтя з Темносмугом і Довгохвостом того вечора, як Левосерд загинув, — крикнув новак. — Він хоче позбутися Круколапа.

— Позбутися! Ти хочеш сказати, убити його? — Сіролап важко приземлився на камінь.

Вогнелап теж зупинився. Він поглянув на своїх друзів. Круколап спинився значно нижче, його боки здіймалися від важкого дихання. Він виглядав ще меншим, ніж зазвичай, бо мокре хутро прилипло до його кістлявого тіла.

— Ти бачив, як Морозошубка накинулася нині на Круколапа? — нявкнув Вогнелап до Сіролапа. — Тигрокіготь поширює між усіма чутки, що Круколап — зрадник. Але з Ячменем він буде в безпеці. Тепер ходімо, нам треба поквапитися!

На відкритому просторі Вітряного Клану неможливо було розмовляти. Вітер завивав навколо них, а грім і блискавки тріщали над головами. Троє котів опустили голови і проривалися крізь шторм.

Нарешті вони дійшли до краю рівнини, який позначав межу території Вітряного Клану.

— Ми не можемо піти з тобою далі, Круколапе, — пронявчав Вогнелап крізь вітровій. — Нам треба повертатися і знайти Жовтоіклу, перш ніж закінчиться буря.

Круколап схвильовано глянув угору крізь зливу. Тоді він кивнув.

— Ти зможеш сам знайти Ячменя? — гукнув Вогнелап.

— Так, я пам’ятаю шлях, — відповів Круколап.

— Будь обережний з тими собаками, — застеріг Сіролап.

Круколап кивнув.

— Буду! — раптом він спохмурнів. — Звідки ви знаєте, чи прийме мене Ячмінь?

— Просто скажи йому, що ти одного разу упіймав гадюку, — відповів Сіролап, з любов’ю ткнувши носом у промокле плече приятеля.

— Іди, — підштовхнув його Вогнелап, розуміючи, що часу все менше. Він лизнув худе Круколапове плече. — І не переймайся, я подбаю про те, щоб усі дізналися, що ти не зрадив Громовий Клан.

— А якщо Тигрокіготь піде мене шукати? — голос Круколапа губився у гуркоті буревію.

Вогнелап спокійно зустрів його погляд.

— Він не піде. Я скажу йому, що ти помер.

Розділ 22

Вогнелап із Сіролапом повернулися власними слідами до угідь Громового Клану. Обоє котів були уже виснажені й мокрі як хлющі, але Вогнелап не сповільнювався. Буря почала затихати. Скоро вартові Громового Клану вийдуть на слід Жовтоіклої. Їм потрібно знайти її раніше.

Небо й досі було темне, хоча чорні грозові хмари, здавалося, відкочувались до обрію. Вогнелап гадав, що наближається захід.

— Чому б нам не піти просто в угіддя Тіньового Клану? — запропонував Сіролап, коли вони збігали вниз крутосхилом до Чотиридерева.

— Спершу треба спіймати запах Жовтоіклої, — пояснив Вогнелап. — Я просто сподіваюся, що він не приведе нас до табору Тіньового Клану.

Сіролап глянув на свого друга, однак не відповів.

Вони перейшли назад через потічок на територію Громового Клану. Запаху Жовтоіклої не було відчутно, аж поки вони не добігли до діброви, геть недалечко від табору.

Дощ уже майже припинився, і запахи поволі поверталися. Вогнелап сподівався, що дощ ще не зовсім змив сліди Жовтоіклої. Він спинився і, ткнувшись носом у кущик ялівцю, впізнав знайомий запах. Запах страху Жовтоіклої лоскотав йому ніздрі.

— Вона пройшла цією дорогою! — нявкнув він.

Вогнелап продирався вперед промоклим підліском. Сіролап біг слідом. Дощ усе слабшав, а грім затихав віддалік. Часу майже не було. Вогнелап побіг іще швидше.

На превелике розчарування, слід Жовтоіклої справді вів прямісінько до земель Тіньового Клану. Його серце завмерло. Це означає, що звинувачення Тигрокігтя правдиві? Вогнелап почав сподіватися, що якийсь новий запах поведе їх у іншому напрямку, але слід залишався прямим.

Вони прибігли до Громошляху і спинилися. Кілька потвор проревіли повз них, здіймаючи фонтани брудної води. Коти відступили від краю широкої сірої дороги, вичікуючи паузу.