Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова "

Глава 24.

- Давай, Ксю, чарочку за маму, чарочку за мене...

Здається, подруга поставила собі за мету мене споїти.  І це у неї виходило.  Принаймні, з кожною хвилиною світ ставав все більш хитливим, а я все більш і більш говіркою.

- ... чарочку за Сашу, - продовжувала Громова, наливаючи ще коньяку.

Чи це вже лікер?  Втім, вид напою мене не особливо цікавив, а ось вимовлене блондинкою ім'я виявило на мою скромну персону ефект.

- Алекс... - жалібно простягла я.

Спогади обрушилися знову.  Варто мені забути ненадовго про Мирового, як біль знову далася взнаки.

Через ще півгодини виливань душі (Маша спокійно слухала, який Саша гад: спочатку поцілував, а потім і не згадував про це) ми все ж таки зібралися додому.  Точніше, Громова вирішила, що мені час уже відвідати рідне гніздечко.  Враховуючи те, в якому саме я перебувала в стані, заперечувати я не могла навіть суто фізично.

Доїхали досить швидко (і весело, бо на розмови мене безперечно потягло, причому на душевні).  Ви коли-небудь помічали, що після пари-трійки чарочок світ стає кращим і цікавішим?  А після шести-семи ти вже починаєш усвідомлювати, які чудові люди оточують тебе.  Але більше десяти склянок настійно раджу за раз не пропускати.

Отже, повернемось до наших баранів.  До білих таких, кучерявих та милих баранчиків.  А точніше, до Маші та Алекса.

Про останнє варто сказати все ж таки пару фраз.  Побачивши мій стан, Миров почав жорстко матюкатися.

- Ксюша, ти п'яна, - видавив першу фразу, яку цензура могла все-таки пропустити.

Який він спостережливий, правда?

- У устілку, - гордо проголосила я.

Вигляд мого зведеного братика малий бентежив.  Пояснюю: він був у одних джинсах.  Так-так, ні сорочки, ні футболки.  І... чорт, та це не тіло, а ідол для поклоніння... А якщо його ще й доторкнутися...

Громова винувато опустилася під проникливим поглядом Саші, так що моментально стало ясно, хто ж є справжнім винуватцем мого теперішнього стану.

Я невміло почала просуватися до сходів.  Крок.  Хитнулася ліворуч.  Крок.  Знову мало не впала.  Ще один крок.  Цікаво, а ця статуетка була дорогою?  На жаль, ключове слово саме "була", бо зараз ця чарівна порцелянова жінка вже канула в небуття і розлетілася по півтисячі осколків.

- Давай я тобі допоможу, - не витримав Миров.

Хлопець узяв мене на руки (дякую, що на плече не закинув) і потяг нагору. Маша ще раз вибачилася (для вірності, мабуть) і поспішила піти геть.

- Куди ми їдемо?  - поцікавилася я, п'яненько при цьому хихикаючи.

В принципі спосіб пересування мене повністю влаштовував, тож запитала я виключно з інтересу.

- Краще мовчи, - порадив Миров, акуратно відпускаючи мене на моє ліжко.

Ех, одразу так м'яко і приємно стало… А сам він поруч лягти не хоче?

- А де мама та Сергій?  - спитала я, вальяжно закидаючи ногу на стілець і при цьому мало не збиваючи зі столу комп'ютер.

- Поїхали, - пояснив похмурий Сашко.

І чого він такий незадоволений, питається?  Взявши себе в руки (наскільки це було можливо у моєму нинішньому стані), я встала з ліжка і, бажаючи висловити емоції, рушила у бік хлопця.

- Настала свобода!  - закричала, кидаючись Мировому на шию.

Той, щиро кажучи, від моїх дій порядком здивувався.

Я, звичайно, людина не особливо скромна, але зазвичай думаю про свої вчинки.  Ось тільки п'яному, як то кажуть, і море по коліна.

Тому...

- Сашо, давай сексом займатися!  - Запропонувала я.

Миров зблід. Миров почервонів. Миров вкрився червоними плямами.  Тепер він став схожим на леопарда.  На такого злого та розлюченого леопарда.

– Ні, – відрізав Алекс.

- Чо-му?  - мова зрадливо запліталася.  - Я злагоджено... звернешся... здійснено... Дермо, мені вісімнадцять уже є, загалом.

- Зате мізків немає, - "заспокоїв" хлопець.  - І тверезого стану теж.

- Ось тільки не треба...

Моїй фразі, мабуть, не судилося завершитися.  Ну, відрубалася я, але що в цьому такого страшного?!

Ранок зустрів мене цвіріньканням пташок і чоловічою рукою на талії.  Я обернулася до джерела шуму. Саша тихенько сопів, хоч і він уже почав прокидатися.

- Не дивись на мене, - невдоволено пробурчав хлопець.

Я роздратовано пирхнула (засік-таки, гад) і гордо пішла у ванну кімнату, по дорозі трохи похитуючись.  Рідина, що п'янить (не в прямому сенсі, природно), випила вже відразу з-під крана.  Здається, після цього трохи полегшало.  Увімкнула прохолодну воду і насолоджувалася пестливими струменями води.

Остаточно розслабившись, я відкинулася на кахельну стіну.  Але всьому хорошому приходить кінець.  Вилізла з душу.  Озирнулася у пошуках рушника.  Чорт, а де воно взагалі?

Запізно я згадала, що махровий предмет залишився в кімнаті.

- Лайно...

Одяг мочити не хотілося, тому я обережно прочинила двері і прислухалася.  На першому поверсі працював телевізор, отже, Миров, швидше за все, саме там і був.

Акуратно переступаючи з ноги на ногу, я неквапливо просувалася до заповітних дверей.  Ось я її вже відкрила і... на моєму ліжку сидів Алекс.

- Що ти тут робиш?!  - Закричала я на хлопця, мало не підстрибуючи на місці від несподіванки.

- Не знав, що ти ще й ексгібіціоністка, - незворушно промовив Миров.

Я від такої заяви мало не накинулася на зухвальця з кулаками.  Ось тільки вчасно згадала, що я не зовсім одягнена.  Тому план помсти довелося відкласти більш пізній час.

- Придурок, - тільки й сказала я, знімаючи зі спинки стільця рушник, який до цього безтурботно на ньому висів.

Неспішно витерлася, обмоталася на кшталт а-ля "ця сукня така супер-мега-коротка".

Повернувшись до Алекса, я зрозуміла, що хлопець перебуває у вкрай здивованому стані.

В очах Мирового завмер дивний блиск. Саша простяг руку, притягуючи мене до себе.  Я механічно обхопила його руками за шию, тим самим скорочуючи відстань між нами ще кілька разів.

- Нам не можна, - прошепотів Миров, торкаючись губами моєї шиї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍