Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Розділ 20

Я не хочу далі слухати.

Але Дамір не може перестати розповідати.

Так між нами відбувається, напевно, одна з найвідвертіших розмов за роки стосунків і мого заміжжя. Готовність Даміра посвячувати мене в куточки його минулого, які завжди були вкриті замком «та то таке, нісенітниця, нічого важливого», захоплює мене. Дивує. Лякає навіть. Я пізнаю колишнього чоловіка заново, але вперше настільки… глибоко.

– Коли ти пішла, це був кошмар. Справжній кошмар, Віто. Я щодня хотів тебе повернути, але якби я нічого не зробив із моєю проблемою…

Він каже мені, що батько зламав його. Усе-таки зламав, хоча зовні все було добре й чудово. Каже, що я перетворилася на його єдиний шанс стати нормальною людиною, але він сам у себе цей шанс забрав, як останній слабак і придурок.

Дамір залишається біля колін, але не робить жодних спроб відновити дотик.

Він і вигляд має інакший – щонайменше надламаного чоловіка, за яким ховається підліток. Усі його дитячі травми проявили себе сьогодні. Він ховав їх глибоко, я й не помітила, бездоганно граючи роль упевненого в собі харизматичного бізнесмена. Зовні Дамір був мрією будь-якої дівчини, але всередині його голови творився хаос, справжній ураган, що зніс наше щастя.

– У мене стосунків до тебе не було, Віталіно. Ні, я не шкодую… Але звідки мені було знати, як поводитися? Я припустився стільки помилок, так і не зробив тебе щасливою, – каже, не даючи мені навіть слова вставити. – Я так хотів сім'ю з тобою, я жив цими безглуздими надіями, що все може бути добре поруч із ним. Я хотів дитину, думав, що він, батько, відчепиться від нас, сподівався, що ми зможемо захистити маля і вже не буде в нього такого дитинства. Але це ж усе маячня, так? Просто маячня. Я б його не захистив. А я мав би, не ти, ти ж не знала нічого…

– Даміре…

— Ні, Віто. Ти занадто багато чого не знала про мене. Я не мав робити тобі пропозицію, не посвятивши в сімейне лайно. Ти не заслужила такої підстави.

Ще голосніше, з більшим надривом.

Я прикладаю долоні до рота, слухаючи його сповідь.

Виходу в мене немає.

Нехай я щойно обізвала його психопатом, заглибившись у свій біль, ці слова миттєво переналаштовують мене на співчуття, перебиваючи власну образу.

– Я стільки разів пошкодував, що зв'язався з Мартою, що придумав той дурний план. Яким же він мені тепер здається дурним, – сумно сміється Дамір.

Каже, що він не знайшов у собі достатньо хоробрості зізнатися мені.

Я беру його за руку, намагаючись заспокоїти, показати, що я поруч. Руки Даміра холодні, як лід, вони завжди такі, якщо він нервує. Боже, я ж завжди була поруч. Якби ця розмова відбулася п'ять місяців тому, йому б не довелося розповідати на підлозі орендованої квартири. Коли трапилася Марта, у нас, справді, були деякі проблеми – багато роботи, багато особистої втоми. Не все ідеально в ліжку. Але ми б упоралися, тепер, коли я знову впізнаю свого чоловіка, Даміра, в якого я закохалася з першого погляду, я знаю, що впоралися б.

Замість цього, він усе знищив.

– Даміре, – нарешті, поки він переводить подих, я відповідаю. – Ти зробив мене щасливою. Чесно. Ти робив мене щасливою багато місяців поспіль, і все в нас було добре… Ти ж пам'ятаєш, правда?

Він із готовністю киває.

Очі в очі.

Стискає мої долоні, я не заперечую.

– Але потім ти все зруйнував.

– Я знаю, знаю, сонечко, я ненавиджу себе за це… І буду ненавидіти.

– Послухай, – перебиваю, але потім роблю паузу, формуючи свій вердикт.

Дихати якось легше стало після всього.

Ми з Даміром стали ближчими, повернулися до довірливої розмови.

– Послухай, – мій голос звучить упевненіше, – я не можу тобі зараз нічого обіцяти, Даміре. Взагалі… Нічого.

– Я розумію.

Якщо він і чекав від мене прощення, то не показує цього.

Киває і повільно встає з колін.

Емоційна оголеність Даміру пасує, думаю я зі швидкоплинною усмішкою.

Він таким рідним здається, коли задумливо підтискає губи, дивлячись у підлогу. Хочеться торкнутися, обійняти.

– Я тоді поїду знайду собі номер у готелі, – каже він.

Забирає із собою папку, в якій якісь папери…

Мабуть, ще не настав час мені її показати. Папка займає мою голову на частку секунди, бо я близька до того, щоб попросити його залишитися. Ні, не так, запропонувати йому залишитися.

Не хочу, щоб він їхав.

– Є диван, – видихаю я, зупиняючи його на порозі кімнати. – Якщо ти хочеш.

Мурашки ковзають по всьому тілу від думок, що ми з Даміром залишимося удвох цієї ночі – за якихось два метри один від одного вперше за стільки часу. Утім, Дамір може й не погодитися на це.

– Залишитися в тебе?

– Угу.

– Ти десять хвилин тому назвала мене психопатом.

– Двічі, – нагадую я, зчіплюючи долоні за спиною.

– Тим паче.

– На твоє щастя, я змінила думку, і думаю, що мені не буде нічого загрожувати, якщо ти залишишся.

Він сумно усміхається.

– Я з радістю посплю на твоєму дивані.

На тому наш дивний діалог і закінчується. Зібравши себе до купи, я йду на кухню, а Дамір залишається в кімнаті. Стук у двері я не чую за шипінням соняшникової олії на сковороді.

Розумію, що до мене хтось прийшов, коли Даміром відкриває двері. На порозі стоїть Сергій і він, чорт забирай, тримає букет троянд у правій руці. Боже мій. Хочеться провалитися поверхом нижче, а краще далеко телепортуватися.

***

– Чим можу допомогти? – питає Дамір.

Я не бачу його обличчя, але голос у нього по-зміїному доброзичливий.

Тобто – абсолютно не доброзичливий.

– Я здивований, що ти ще тут…

– Звикай.

– Віто, можна тебе? – кличе мене Сергій.

Я визираю з-за стіни, ніби боюся потрапити під перехресний вогонь – але Сергій навіть не намагається відірвати погляд від Даміра, він мене не помічає.

– Вона не налаштована з тобою говорити, – відповідає Дамір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍