Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Ти думаєш? А як ні? А як злапають? Плакатись потім будеш, що видерли з рук улюблену цяцьку?

«Та-а-ак, щось тут не те», – напружилась я.

– Оце знайшов, з чим порівняти! – пирхнув чолов’яга. – Народний месник – і улюблена цяцька! Кажу ж тобі: совісті нема ні краплі! Йому б тільки вила – і на принців всяких перти!

«Що?!» – остаточно остовпіла я.

– А ти будеш спокійно дивитись, як вони затискають зашморг на його шиї?

– Та не…

– І ніхто вже не витягне братчика із королівських лап…

– Та хіба я…

– І чергового Афанасійчика не віднадить… І карету з останніми видертими грішми не зупинить, де треба… – тягнув чоловік. – Цього ти хочеш, як не вила і наступ?!

– Та я за Піта нашого горою! Тільки ж не підставлятись так тупо! Тут і нашої округи не вистачить, як на те пішло. А от якщо… Гей, а це не Беатріче? – сіпнувся несподівано.

– Беатріче! – придивився другий. – Беатріче! – підскочив з невимовною радістю.

– Гей, Беатріче! Чекай, Беатріче! – закричали обидва та рвонули з місця.

«Трохи застарі, як на залицяльників», – критично поглянула я. Дорогою саме йшла юна дівчина. Молодша за мене, скоріше всього. Невеличка така, гарненька, миленька… І в цілому одязі.

«Так! – стрепенулася я. – Чому в неї нема дірок? Не схожа на односельців! Виділяється з загального кола!» – не встигла додивуватись, як нова несподіванка змусила підскочити.

Роздалося пронизливе Опалове іржання. А якщо точніше, то з розряду «Уб’ю!», «Розчавлю!» і «Ти вже помолився, смертний?!» (мій буцефал рідко інакше спілкується). Так що часу було обмаль, і я навіть не розбиралась, а відразу кинулася навперейми.

– Стояти! – загорланила на повну. – Стій і не рипайся! Не заводь баталії у незнайомому місці!

Та грізний жеребець уже роз’ярився: гарцював, як навіжений, копитами викрешував іскри, лютим поглядом намагався спопелити. Що йому чиїсь кісточки, як він кількома ударами вивалює найміцнішу перегородку! І хоч скорчена постать цього не знала, а вже намагалася втиснутись у паркан.

– Та стій же! Чуєш?! Сидіти, лежати, принеси оту паличку! – надривалась самовіддано.

А ефекту – нуль.

– Солодощів не отримаєш!!! – задіяла найвідчайдушніші важелі впливу, і нарешті Опал зупинився. Точніше, геть обмер. Вселенська образа поселилася в очах, і він глянув на мене зі щирим нерозумінням: «Позбавити солодощів за якось нещасного хлюпика?!»

«Ех, якби-то в мене ще були ті солодощі…» – згадалось недоречно, та це дарма, бо бажаного я досягнула.

– Якір мені в бухту! Оце-то кінь у вас! – нарешті видихнув незнайомець. – Я вже думав, що він і Вас розтопче, як Ви до нього кинулись!

– Дурниці несосвітенні, – відмахнулась я, погладжуючи суще янголятко. Суще янголятко відбірної чорної масті з багряними очима та німим попередженням «переступиш той камінчик – зітру тебе з лиця Землі!» – А з Вами все гаразд? – стурбовано повернулась до потерпілого. (знаючи Опала, краще б запитала, чи він уже порахував всі переломи)

Незнайомець тяжко встав і почухав потилицю. До слова, це був парубок приблизно мого віку і статурою далеко не схожий на богатиря. Одяг зношений і запилюжений, та на шиї поблискував медальйон.

– Трохи забився, але в загальному ще цілий-цілісінький! – посміхнувся хлопець, а я вдала, що не розчула його «Кракена стрінеш – цілішим будеш!» – Але ж кінь! Але ж жеребець! – продовжив захоплюватись. – Такого б та самому королю! Ще б трохи приструнити його…

«Приструнити?! – вилупилась я. Усе співчуття як вітром здуло. – А як щодо зворотної акції???»

– Ви б краще не до чужих коней лізли, а своїми переймались, – надзвичайно люб’язно порадила я. – Тоді б і клопотів менше мали і під копита попасти менше ризикували.

Парубок насупився.

– Нема в мене своїх коней. Вчора вовки з кістками позагризали.

В мені ворухнулося два почуття: «О, який жах! Бідолашний хлопчик! Бідолашні коні!» і «Коней нема?! То ти, поганцю, за рахунок мого Опала хотів цю проблему вирішити?!» О, в мого Опала нюх на всяких нечестивців! А цей недоросток йому далеко не сподобався! Ой, не сподобався!

– Трагедія! – чисто дворянське співчуття.

– Еге ж… Хотів було згадати, як воно — мати вірного товариша, могти почесати неслухняну гриву… То ледь кістки цілими залишились та ще й Ви чогось образились! Так нахмурились, ніби море перед штормом! Чесне слово!

«Ага-ага, – закивала я, – язик ого, як справно працює – рано я переломи рахувати кинулась!»

 – Ну, не суптеся, – кинув примирливо, – я ж нічого лихого не хотів. Та й «приструнити» чисто на емоціях вирвалось…

– Ну, добре, – поступилася я і знову пройнялася жалем до потерпілого. – То Ви точно не сильно забилися?

Парубок розплився в усмішці.

– А Ви така турботлива! Далеко не із цих морів, мабуть? Наскільки я знайомий із місцевими вельможами, то після такого ще й нагаєм отримав би! Яким же Вас вітром занесло сюди?