Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Та… Шукаю декого.

– Хм, і я теж! Може, Ви могли б мені допомогти? Ви часом не бачили цієї людини? – підійшов до мене й показав портрет на внутрішній стінці медальйона.

Я роздивилась і похитала головою:

– Ні, не бачила.

– Шкода, – хлопець обперся на паркан поруч зі мною. Майнула думка, що зараз все розвалиться, і ми разом гепнемось на землю. – Другий рік вже шукаю, ніяк знайти не можу…

– А хто він Вам? Друг? Близький?

– Близький, – зітхнув парубок і глянув кудись під ноги. – Брат він мені. Колись ми нерозлийвода були, та доля розлучила! Я б Вам пожалівся, як на те пішло… Та Вам же, мабуть, нецікаво було б…

– Та чого! – спохватилась я. Так виглядає, ніби на місці помре від горя. – Я була б не проти вислухати Вашу історію.

Хлопець аж прояснів.

– Знаєте, як розкажеш комусь, що на серці наболіло, то одразу й легше стане! – поділився він.

«Сумнівне твердження, – хмикнула я. – Бо якщо цей "комусь" раптом виявиться причиною усіх "наболіло", то ефект вийде суто зворотний».

Хлопець звів погляд увись і налаштував першокласний трагічний голос:

– Давно те сталось, а скільки б не старався – забути не можу… Ми матросами були на одному з королівських кораблів, мріяли вище здійнятись, капітанами стати… Мій брат так любив уявляти себе в капітанській формі, – усміхнувся гірко, – а мені так кумедно було вислуховувати його фантазії… Тільки доля розсудила інакше. Це було далеко не перше наше плавання… і не перший шторм, в який ми потрапили. Але такої бурі я ще не бачив! Такої бурі ще не насилав на нас Посейдон! Ми старались і боролись з усіх сил, робили більше, ніж могли… ніж робили будь-коли…

Раптом я відмітила, що дивиться оповідач кудись не туди. Повернулася за тим же напрямом і здивувалась: «Знову ця дівчина? Закохалися у неї всі, чи що?!»

Здавалось, дівчина осудливо хитала головою.

– … та корабель усе одно налетів на скелі й розбився, – хлопець підвищив голос і змусив мене здригнутись, – Я опинився під водою, та нелюдськими зусиллями мені вдалось виплисти на поверхню і вчепитись за уламок. Море бушувало, його гуркіт заглушав усе навколо — та я почув братів голос. Я не бачив його, але він молив мене не втрачати свідомості й не відпускати дошки. Подумати тільки: коли його власне життя висіло на волосині, – зірвався на болісний шепіт, – він і тоді підбадьорював мене! Запевняв, що все буде добре, що ми врятуємося, віднайдемо один одного, що б не сталось! Я залізним хватом стиснув дошку під собою, але сили покидали мене, і я знепритомнів. Одне Небо знає, як мені вдалось вижити… Та коли я прийшов до тями, то навколо стояла тиха й спокійна морська гладь, а мої руки досі стискали уламок корабля. Поруч не було нікого. Я прийшов у відчай: невже мій брат загинув?! – скрикнув так, що в мене засльозилися очі. – Я був один посеред безкрайнього океану, знесилений, ледве живий… і я вже був готовий здатись! Але в останню мить… в останню мить я підвів голову і побачив… захід сонця! – несподівано мовив він. – Оце такий же, як зараз, – вказав рукою, і я обернулась. – Бачите, який прекрасний?

– Неймовірно прекрасний, – ледве видавила я.

– Прекрасний! – повторив він. – Та Ви й уявити не можете, що я відчув тоді! Усе всередині завирувало, сили знову повернулись до мене, і я вирішив боротись до кінця. Я просто повинен був врятуватись, просто мусив віднайти свого брата… Я хотів показати йому захід сонця. – сказав це так, що я ледь не схлипнула. – Ми сотні разів дивилися на нього, та ніколи не бачили таким, яким я побачив його тоді. Це… неможливо передати словами. Я не маю жодних доказів, але щось усередині підказує мені, що мій брат живий. І я знайду його, – раптом закінчив він, гарячково розвернувся і рвонув геть.

В очах знайомо щипало, і я сумно дивилась йому вслід. Одне діло – слова, і зовсім інше – як вони сказані. Так, якщо подумати, то це звична історія, багато хто втрачав рідних… Але як він говорив! Як коливався його голос від болісного шепоту до розпачливих скриків! Так неможливо говорити, якщо ти цього не пережив! І цей крик душі – він дійсно пробирав до душі.

«О, як легко помилитись в людях! – зіщулилась я. – Це ж я спершу так лихо про нього подумала, а він… Ніколи не взнаєш, що в людини на серці, доки вона сама тобі цього не відкриє!»

Аж тут скрипнули двері, і я різко розвернулась на звук – це моя нещодавня знайома поверталась до мене. Та одразу після цього я почула щось ще: немов деякий предмет упав на землю – і саме внаслідок мого повороту. Я глянула під ноги та побачила свій блокнот.

«Блокнот? – туманно промайнуло в голові. – Ах, так! Я його не брала, але він залишився в сумці ще з минулого разу. Того разу, коли я героїчно зібралась в похід за пейзажами Сальфійських водоспадів, та хтось наніс болота на сходи, і вони виявились дуже слизькими, і я впала, і…»

Так, але звідки цей блокнот тут? Методом логічних висновків ми дійшли, що він мав би бути в сумці!

Тоді я глянула на сумку… і просто остовпіла. Бік був повністю розпорений! Коли це сталось?! Як це сталось?! Я заглянула всередину… і не знайшла свого шовкового мішечка з коштовностями. Проте й на землі його теж не було.