Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

й ти зможеш допомогти, бо дуєш далеко і широко і справді знаєш дорогу туди. Але він помилявся, — вона опустила руки, поплескала по спині східний вітер, немов втішаючи його. — Як шкода! — похитала головою. — Любий східний вітре, — сказала вона лагідним голосом. — Вчора ти був таким добрим до мене, що відніс мене аж сюди, бо хотів допомогти. Я не можу знову просити у тебе помочі, але чи не міг би ти мені показати, куди йти, щоб потрапити до помешкання північного вітру? Ми з Роло самі туди підемо.

Роло, що лежав біля її ніг, застогнав.

Західний вітер зашипів, заскрипів і перетворився на високий стрижень із піску, який кружляв у шаленому вихорі. А тоді вибухнув, вкриваючи собою східний вітер, дівчину, Роло та кам’яну пустелю довкола них. Він нестямно завивав понад камінням, підхоплював щораз більше гравію та піску і шліфував ним кам’яні нашарування. Цей потужній удар відкинув дівчину назад; вона скрутилася калачиком біля Роло, закрила обличчя руками та спробувала захистити очі. Знаючи, що ніхто цього не побачить, вона усміхнулася.

— Якщо хочеш спробувати удачі з північним вітром, я тебе не спинятиму, — сказав західний вітер. — Але навіть я не знаю, де він живе. Північний вітер — найсильніший з нас усіх.

— Так, звичайно, — дівчина була переконана, що західний вітер їй допоможе. Але якщо навіть він не знав дороги…

— Зате південний вітер знає, де живе наш брат, — продовжував західний вітер. — Вони без упину ганяють один за одним по всьому світу. Цілком ймовірно, південний вітер і сам коли-небудь дмухав у керунку палацу тролів. А якщо ні, то південний вітер знає, де шукати північного.

— Дякую!

— Побачимо, чи ти все ще дякуватимеш мені наступного тижня, наступного місяця, а може, навіть завтра, — роздратовано сказав західний вітер, немов відлуння, повторюючи слова східного вітру.

Розділ 26

Від польоту на східному вітрі паморочилося у голові, а політ із західним потребував неабияких зусиль. Затиснута у піщаному вихорі дівчина то падала вниз, то піднімалася догори, щоб за мить знову впасти. Вона навіть подумала, що вітер це робить навмисне, адже від такого польоту її постійно нудило.

Минула ціла вічність, перш ніж вітер її кинув. Дівчина впала на твердий кам’яний діл. Трохи оговтавшись, сіла і роззирнулася довкола. Вона була посеред руїн величного палацу. Багате різьблення осипалося з каменів. Плющ проростав крізь шпарини кам’яних плит і вився уздовж височезних колон. З-поміж листя плюща на неї позирали звірячі пащеки та дивні людські фігури, розміром не більше тарілки, що сиділи навпочіпки.

Чорна земля, зелений пилок і тепла роса з різних закапелків зруйнованого замку закружляли і з’єдналися у вихор, що неспішно став велетенським хижим птахом.

— Це що таке? — у його голосі чулася відраза. — Мій західний брате, що воно тут робить?

— Оце дурко шукає палац на схід від сонця на захід від місяця, — відповів західний вітер. Він стомлено дихнув залишками тепла та щебеню на розбиті кам’яні плити.

Зелено-чорна птаха схвильовано закружляла над руїнами колон, пронизливо лементуючи:

— Я би ніколи не наважився туди подути!

Дівчині знову урвався терпець:

— Та знаю я, знаю! Тому що ти боїшся тролів! Але я не боюся, і, можливо, я дурна, але мені байдуже. Якщо ти не можеш віднести мене до палацу, принаймні віднеси мене туди, де живе північний вітер. Можливо, він зможе мені допомогти.

— О, то це неврівноважене маля! — південний вітер полинув уперед і повіяв у дівчаче обличчя легким вологим бризом. — Ви, люди, такі диваки, — дівчина роздратувалася і замахала руками у себе перед обличчям, намагаючись відігнати південний вітер. — Навіщо це мені?

— Тому що хтось мусить перемогти тролів, — з юнацьким запалом сказала дівчина.

— Не бачу жодної причини впадати через це в істерику, — сказав південний вітер. — До речі, думаю, ти перебільшуєш. Це притаманно людям. Остання людина, яка на мені летіла, без упину хлипала і молилася, щоб її коханий був у безпеці.

— Това? — дівчина забула запитати західного вітру, чи він також допоміг Тові.

— Я не запитував, — пхикнув південний вітер. — Я підібрав її, коли летів у гості до свого брата на півночі. Вона сиділа на траві, ридаючи та рвучи на собі волосся.

— Так, я залишив останню людину, яка на мені летіла, сидіти на траві. Вона плакала, — зітхнув західний вітер. — Чи від неї віяло полуницями та снігом?

— Так, авжеж!

— Ти залишив Тову невідомо де? — вона спробувала копнути західний вітер, однак їй не вдалося заподіяти йому ніякої шкоди.

— Вона більше не могла летіти зі мною, — відказав він. — Вона не була такою сильною, як ти. Вона боялася смерті.

— Я відніс її до нашого північного брата, — зітхнув південний вітер. — Але і гадки не маю, що трапилося з нею потім.

— Якщо ти погодився віднести її, тобі буде завиграшки віднести й мене, — зауважила дівчина.

— Нашому брату може не сподобатися, якщо я залишатиму в нього під дверима так багато людей, — сказав південний вітер.

— А мені байдуже, — відповіла дівчина. — Я вважаю, це нечувано: чотири вітри — чотири величні і могутні вітри — а такі боягузи! Тролі чинять велике зло, а ви навіть пальцем не поворушите, щоб їх спинити!

— Але яке нам, вітрам, до цього діло? Хіба ці смертні можуть нам хоч щось заподіяти? — запитав південний вітер, і голос його злетів догори.

— Якщо тролі не можуть заподіяти вам жодного лиха, чому ви їх так боїтеся? — заперечила дівчина. І враз щось у словах південного вітру привернуло її увагу. — Смертні? Я думала, тролі безсмертні!

— Роки для тролів тягнуться значно повільніше, аніж для людей. І я ще ніколи не чув, щоб троль помер від старості. Але є інші речі, які можуть їх убити, — сказав західний вітер.

Південний вітер знову закружляв над рештками колон, мабуть, обдумуючи слова дівчини.

— Наприклад?

— Наприклад, могутні чари, або зачарований меч, або дракони.

— Ох, — у дівчини не було нічого з переліченого.

— Поїж і відпочинь, — сказав їй південний вітер, дмухаючи крізь руїни і змушуючи сукню дівчини тріпотіти. — Завтра я віднесу тебе до свого брата.

— Дякую!

Попри те, що південний