Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Дякую!

Сильний порив вітру скуйовдив її волосся.

— Побачимо, чи ти дякуватимеш мені пізніше, — купа, що сиділа на троні затріпотіла. — Хай там як. Летімо до мого брата.

Нарешті дівчина відпустила Фаготура додому. Роло зник поміж деревами, а трохи згодом повернувся. Довкола його морди була купа пуху.

— У тебе в лісі живуть чудові пташки, — похвалив він східного вітра.

— Жили, — відповів східний вітер.

— Перепрошую, — сказала дівчина, зніяковіло зіщулившись. Вона сердито зиркнула на Роло.

— Не можемо ж ми всі жити лише хлібом і любов’ю, — сказав він.

— Любов’ю? Та що ти знаєш про любов?

— Любов — це душа кожної історії, — сказав Роло з виглядом знавця. — Якби люди не закохувалися, то ніколи б не потрапляли у халепу.

Дівчина на якийсь час заплющила очі. Чи кохала вона принца? Можливо. Вона любила ізбйорна, але якось по-іншому, аніж свого брата Ганса Пітера. Вона хотіла їм обом допомогти. То чи не любов була причиною того, що вона зараз робила? Чи була б вона щасливішою, якби просто повернулася додому? А якби вона це зробила, чи могла б потім дивитися на себе в дзеркало? Вона розплющила очі.

— Чи можемо ми зараз вирушити?

То було незвичайне відчуття — їхати на спині у східного вітру. Звиваючись, купа листя, гілок, пір’я, льоду підхопилася із трону і підняла дівчину високо над землею. Вона навіть не встигла одягти на плечі рюкзак, але, глянувши вниз, побачила, що і рюкзак, і Роло летіли разом з нею. Вони піднімалися все вище; її вовк то скавулів від страху, то гарчав, щоб показати, який він хоробрий. Високо у повітрі східний вітер знову став подібним на вовка розміром, як корабель, і помчав над вершечками дерев. Дівчина ширяла попід небесами на плечах могутнього східного вітру-вовка. Вона широко розкинула руки і дослухалася, як вітер її заколисує. Це було майже таке відчуття, як кататися на спині у ізбйорна, тільки ще краще. Тепер вона справді відчувала, що летить і земне тяжіння їй не заважає. Вона засміялася.

Східний вітер різко шугонув уперед, і її сміх обірвався. Там, унизу, під ними простягалися лани, а дерева тягнулися гіллям до неба. Вони пролітали над горами і пагорбами, зі свистом проносилися над фйордами і морем. Одного разу вітер злетів так високо, що його проковтнула хмара. Кружляючи, він пірнав у білу хмару, немов у яєчний білок, збитий дерев’яною ложкою. Коли вони пролітали над океаном, хмари розчинилися, під ними були пляжі, ліси, поля пшениці.

І раптом — нічого.

Глина. Пісок. Суха потріскана червона земля, на якій не росло нічого, окрім кількох миршавих кущів, які виглядали напівмертвими. Каміння, спершу сире і гостре, згодом стало гладким.

Хоча ліс, у якому мешкав східний вітер, виглядав чарівно, палац із каміння, де жив західний вітер, вражав. Червоне, фіолетове і золоте каміння виглядало немов глиняні скульптури. Величні аркади височіли над головами дівчини та Роло, колони, печери, западини — гладенькі, немов стара дерев’яна миска, — були виповнені фіалковими тінями, котрі нагадували захід сонця над водою. Були тут також кам’яні валуни, що нагадували подушки, чи, може, гриби, або ж бджолині вулики.

Східний вітер сповільнився, і дівчина нарешті змогла із захопленням роздивитися кам’яні нашарування, повз які вони пролітали. Незабаром вони прибули до відкритого простору, схожого на величезну тарілку. Десятки крихітних вихорів із піску та щебеню весело кружляли по дні улоговини.

Вітер-вовк опустив дівчину на землю і зменшився до розмірів ізбйорна. Дно улоговини було палючо-гарячим, немов стіни у печі. Дівчина скинула із себе свитку і чоботи, але піт все одно котився по її обличчю, а скуйовджене волосся прилипало до голови і шиї. Роло важко дихав і витанцьовував на місці, щоб не обпекти лапи.

Маленькі лійки з гравію синхронно танцювали, аж доки не злились в одну суцільну круговерть із вітру і піску. Сухий скрипучий голос сказав:

— Брате східний, що ти мені приніс?

— Людину, яка шукає палац на схід від сонця і на захід від місяця, — відповів східний вітер. — Чи ти коли-небудь дмухав аж так далеко?

— Ніколи! — танцюючий стовп затремтів, а тоді завмер. — У мене з тролями нічого спільного.

— Я так і подумав, — сказав східний вітер. — Але вона твердо налаштована туди дійти. Чи зможеш їй допомогти? Ти завжди дмухав далі, ніж я коли-небудь міг.

Західний вітер розгойдувався вперед-назад у своїй улоговині.

— Чому це я маю допомагати цій людині? Я не пхаю носа у справи тролів. Якщо їхня королева ненароком почує про те, що я зробив, вона неодмінно мені помститься, — стовп вітру знову затремтів.

Дівчина дивилася то на одного, то на другого:

— Королева тролів?

— Так, її дочка — це та принцеса, яка перетворює людей на північних ведмедів, щоб побавитися ними перед тим, як з ними одружитися, — пояснив західний вітер. — Але королева значно жахливіша: стара, потворна, зла, як чорт. Ніхто і ніщо у цілому світі не сміє виступати проти королеви тролів.

Дівчина підняла брови догори:

— Я посмію.

— Це все тому, що ти всього лиш дурненьке людське дитинча, — сказав західний вітер.

— А ти — ніщо інше, як дрібний вітерець-грубіян, який жбурляє піском в очі і тремтить, — різко відрубала дівчина. Бо ж вона не для того так далеко йшла, щоб отримати відсіч від якогось там вітру. — І принцесу, і королеву потрібно спинити.

— Якщо хочеш себе занапастити, пошукай когось іншого, хто тобі у цьому допоможе, — сказав їй західний вітер.

— Боягузе, — безсердечно сказала дівчина. Тоді похитала головою. — Невже ти навіть не віднесеш мене до дому північного вітру? Я переконана, що такий сильний вітер, як ти, мав би знайти дорогу навіть навмання. Ба більше, я не сумніваюся, що той, інший вітер віднесе мене до самого палацу, що стоїть на схід від сонця і на захід від місяця.

Легке дмухання західного вітру прозвучало так, ніби він фиркнув на її хитрість.

— Ну, гаразд, — продовжувала дівчина, взявшись у боки. — Я зайшла так далеко без твоєї допомоги: мені допомогли три добрі старенькі бабусі, у яких не було нічого, окрім одягу, і які могли втратити значно більше, ніж ти, якби розгнівали королеву. Мені також допоміг твій брат — цей добряк — східний вітер. Він був переконаний, що