Читати книгу - "Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт"

Роуз намагалася їсти, але кожен ковток здавався їй важким. Вона просто механічно рухала виделкою, поки Рікардо спокійно спостерігав за нею.

— Тобі треба їсти, — його голос був тихим, але наполегливим.

Вона кивнула, намагаючись проковтнути хоча б кілька шматочків. Їжа була смачною, але в її грудях була така порожнеча, що вона не відчувала смаку.

— Ти думаєш, це справді він? — раптом запитала вона, не дивлячись на Рікардо.

— Я не знаю, — чесно відповів він. — Але Картнер не став би їхати, якби не був майже впевнений.

Роуз опустила голову. Вона не хотіла вірити в це. Не хотіла приймати, що Джонсон міг загинути.

Ззовні чулося лише рівне дихання охоронців. Крейн і Льюїс мовчки їли, хоча час від часу поглядали на неї. Вони вже знали про її стан, знали, що слова зараз будуть зайвими.

Роуз відсунула тарілку, хоча майже нічого не з’їла.

— Хочеш чаю? — запитав Рікардо.

Вона знову лише кивнула.

Він встав і почав гріти воду, спокійно, без поспіху. Його рухи були чіткими, розміреними. Він поводився так, наче все ще мав контроль над ситуацією, хоча й сам розумів, що цей контроль може бути ілюзією.

— Я не можу просто сидіти тут, — нарешті прошепотіла вона.

Рікардо повернувся до неї, його погляд був серйозним.

— І що ти зробиш?

— Поїду до Картнера.

— Ні.

Роуз підняла голову, її очі звузилися.

— Ти не можеш мене зупинити.

— Я можу, — спокійно відповів він. — І зроблю це, якщо буде потрібно.

Вона стиснула губи, дивлячись на нього.

— Я не дитина.

— Я це знаю, — він зробив паузу. — Але ти не в тому стані, щоб зараз кудись їхати.

Вона різко відвернулася. Вся ця ситуація зводила її з розуму. Вона не хотіла просто сидіти й чекати. Але Рікардо мав рацію — вона була виснажена.

Він поставив перед нею чашку чаю.

— Випий.

Роуз мовчки взяла чашку в руки. Тепло проникло в її пальці, трохи заспокоюючи.

Кілька хвилин вони сиділи в тиші, поки Рікардо не заговорив:

— Ми дочекаємось новин. А тоді вже вирішимо, що робити.

Роуз не відповіла. Вона просто зробила ковток гарячого чаю й заплющила очі, намагаючись хоча б на мить забути про жах, який зараз розгортався навколо неї.

Роуз тихо піднялася зі стільця, не сказавши ані слова. Її ноги відчувалися важкими, ніби все тіло було затиснуте в одному великому спазмі. Кроки по сходах здавалися їй надто гучними, але жоден звук не міг заглушити бурю в її душі.

Вона дісталася до своєї кімнати, зачинила за собою двері і зупинилася. Лише тоді, коли вона побачила знайомий інтер'єр — своє ліжко, полиця з книгами, підвіконня, яке завжди було її маленьким укриттям, — вона не змогла стримати сліз. І в ту саму мить, все, що вона намагалася приховати, вирвалося на волю.

Сльози лилися рікою, без жодних зупинок, її груди стискалися від болю, і здавалося, що вся ця біль не має кінця. Вона не розуміла, чому це відбувається. Чому знову починаєш відчувати, як усе валиться, коли здається, що вже було якось легше. Джонсон мертвий. Тепер навіть він, та людина, з якою вона працювала, з якою пережила стільки, виявляється, не буде більше поруч. Чому їй так важко залишити цей біль позаду?

Вона впала на ліжко, обличчя в подушці, затискаючи її, наче це єдине, що тримало її на цьому світі. Вона хотіла запитати, чому все так сталося, але знала, що немає на це відповіді.

Час тягнувся повільно, наче й сама кімната втягувала її в свої стіни, і кожна хвилина ставала ще важчою. Роуз відчувала, що втратила контроль, і ця безпомічність приносила їй ще більше болю.

Коли сльози трохи втихли, вона підняла голову. Здається, вже й не було так важко дихати, але біль залишався — він пульсував, як насправді велика рана, яку неможливо просто загоїти. Вона закрила очі, намагаючись витіснити ці думки, але всі вони поверталися. Всі ці обличчя, події, всі обставини, які вели до цього моменту. І Роуз не могла вибрати, чи хоче вона цього — завершити все, чи ще є сила йти далі, навіть коли серце рветься на частини.

Десь там, у глибині її свідомості, вона знала, що не може дозволити собі впасти. Але зараз, у цей момент, вона була тільки людиною. І ця людина відчувала, як все розсипається.

Роуз не чула, як Рікардо підійшов. Вона була заглиблена у свої почуття, але раптово почула легкий стукіт у двері. І перед тим, як вона встигла підняти голову, він вже увійшов.

Рікардо мовчки став поруч, а потім сідав на ліжко, примостившись біля неї. Він не питав, не порушував її приватності, просто сидів поруч, спостерігаючи за її безсилою боротьбою з болем. Його присутність була сильною і спокійною, немов щось непорушне в цьому буремному світі.

Роуз не змогла більше стримуватися. Вона повільно перевела погляд і, як під тиском, вперлася головою в його груди, відчуваючи, як її серце шалено калатає. І все, що вона могла зробити — це плакати, ще гірше, ніж до того.

Рікардо обережно обгорнув її рукою, притягуючи до себе, його дихання стало рівним, спокійним, як і його обійми. Він не говорив нічого, не намагався заспокоїти її словами, бо розумів: інколи тиша важливіша за будь-які слова.

Вона плакала ще довше, поки не стала меншою. Рікардо залишався поруч, дозволяючи їй відчути його підтримку без зайвих слів. Його рухи були ніжними, але чіткими — він не давав їй впасти, не дозволяв залишитися самій. Він знав, що в такі моменти, коли все здається зламаним і неможливим, потрібно просто бути.

Це тривало кілька хвилин, чи годин — Роуз не знала. Час ніби зупинився, і єдине, що існувало, — це її сльози, його руки на її спині, тиха підтримка, яка мовчки обіцяла, що навіть у найтемніші моменти, коли здається, що немає сили йти далі, хтось буде поруч.

І навіть коли Роуз перестала плакати, коли її дихання стало спокійнішим, вона не поспішала відсторонятися від його грудей. Їй не потрібно було більше слів. Вона просто відчувала, що, можливо, на цей момент цього було достатньо.