Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

∞34∞

ОЛЯ

«Хто це?»
Не розібрала, не розчула, що сказав мені Богдан — хоч стояв поруч. Але це зневажливе: «Хто це?» — почула чітко.
Підняла погляд від підлоги. Жінка поруч із ним. Жінка, з якою він зараз. Зустрілась з нею поглядом — на мить. І в тій миті почула ще одне:
«Бліда копія».
Це правда, — визнаю подумки. Вона схожа на мене. Але така інша. Наче ми — сестри, яких розділили в дитинстві і виростили в зовсім різних родинах.

Сили покидають мене. Я сповзаю вниз по стіні. Але хтось встигає підхопити. Сильні руки не дають упасти. Підіймаю погляд — очі Мар.
Ну звісно. Знов вона. Знов рятує.

Я не чую її слів. Вона говорить, а я — метелик. Лише іскра свідомості в чужому тілі. Німію. Не можу дати знак. Але слухняно йду, тримаючись за її руку.
Мар веде мене до пожежних сходів. Не певна, що зможу здолати дванадцять прольотів. Мовчу.
Долаємо три. Вона дає попити, протирає зап’ястя й скроні, виводить у коридор, потім — до ліфту, і нарешті — на вулицю. Там уже чекає таксі. Впритул до будівлі.

І от я вдома.
Кадри, як у кіно.

Подруга допомагає роздягтися, залізти у ванну, поливає тіло водою, миє спину, руки.
Все це вже було. І я вірила, що більше не повториться. Але, як кажуть — ніколи не зарікайся.

Мені не соромно. І не ніяково. Ні тоді, чотири роки тому, ні зараз.
Апатія — чудове відчуття.
Мар дає попити, веде в кімнату, вкладає в ліжко, накриває ковдрою. Гладить по голові, перебирає волосся, як колись робила мама.

Я мовчу. Повіки важчають.
Засинаю.

Прокидаюся на самоті.
На кухні — метушня.
Богдан?
Пригадую, як два тижні тому зайшла туди, а він готував сніданок.
Мій сексуальний потяг. Наше шаленство.
Зараз — ніби все це було не зі мною.

Та я знаю — на кухні зараз Мар. Більше нікому.
І я маю бути вдячна Богові, що в моєму житті є така людина.
Але, невдячна, я шкодую, що це не Богдан.

— Як ти? — її погляд одразу на мені. Втомлений. Стурбований.
Підходжу й обіймаю її.
— Дякую, — єдине, що спроможна сказати.

— Подзвонити Реуцькому?
Хитаю головою. Не хочу. Не готова знову повертатись до колишнього психіатра.

— Цього разу, думаю, впораюсь. Запишусь на позапланову зустріч до Насті.
— Впевнена?
— Ні. Але після консультації з нею подумаю.
— Добре.

Ще раз обіймаю найріднішу людину.
Не прошу їхати додому — все одно не поїде.

Готую чай. Вмикаю «Дівчат Гілмор». План — запійний перегляд першого сезону.
Але Мар засинає на середині третьої серії. Втомилася.

Накриваю її пледом, підкладаю подушку.
А сама… сама берусь за прибирання в своїй голові.

В уяві — шафа зі сніговими кулями. Жодної вцілілої.
Перебираю уламки, кожен ранить пальці.

Ось одна з найновіших. У ній — рожеві мрії й блискітки.
«Закоханість у Богдана».
Можна вже не боятись і зізнатись: цей чоловік мене зачепив.
З ним — водночас свобода й захищеність. Підсвідоме знання: не скривдить.
Поруч із ним я нарешті почала жити, а не просто існувати.
Складаю уламки в уявний кошик.

Наступна — «Заздрість».
Якщо потрясти, з’явиться інша назва — «Образа».
Теж тріснула. Не знаю, що з нею робити. Повертаю на полицю, як є.

Далі — ті, що вціліли.
«Сум за мамою».
«Гнів на колишню свекруху».
«Невпевненість у собі».
Вони стоять у найтемнішому кутку. І досі цілі.

І раптом — найбільша куля.
«Олег».
Торкнулась — і її уламок розсік шкіру уявного зап’ястка.
Кров тече.
Я більше не німію.
Замороження спало.
Біль прорвався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍