Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 42: Романтична прогулянка

– Не знаю, – різко відповіла я, – у мене ніколи не було нареченого, знаєте. 

Та й особливим досвідом у спілкуванні з чоловіками похвалитися не можу. 

Раймонд Дейлар тихо засміявся: 

– Та годі тобі! Не переймайся так, не вкушу. Прогуляємось, зайдемо в ресторан, поспілкуємось. Нічого страшного тебе не чекає. 

– Це що, ви мене на побачення кличете? – здивовано спитала я.

 – Вважай, що так, – примружившись, хитро відповів він. Ректор простягнув мені руку, і я несміливо дала свою. 

Можливо, я й справді не проти піти з ним на побачення. А чому б і ні? Ми гуляли майже до самого вечора, поки не спалахнули вуличні ліхтарі. 

Я з захопленням вдивлялася в ритм міського життя, спостерігала за перехожими й екіпажами, що поспішали, розглядала кольорові вітрини. 

Раймонд неодноразово намагався завести мене до різних крамниць, але мені не хотілося штовхатися в натовпі. 

Навпаки, у прогулянці під світлом ліхтарів і сніжинками, що повільно кружляють - була своя чарівність. Ми навіть зайшли до тихого парку, що виглядав зовсім казково: замерзле озерце, по якому каталися пари на ковзанах, дерева, вкриті іскристим снігом, і невеликі лавки з підігрівом, на одну з яких я й опустилася зі зітханням. 

– Ви, пане ректоре, як хочете, але я не така витривала, – зі сміхом сказала я. – Ще пів години – і доведеться мене тягнути. 

Він сів поруч і дуже серйозно сказав: 

– Раймонд. Мене так звати. 

Я здивовано зиркнула на нього: він був розслаблений, його погляд, зазвичай сталевий і впертий, став м’яким і ніжним. 

Темне пасмо волосся впало йому на чоло, надаючи загадковості. 

– Я знаю, як вас звати, – пробурмотіла я. – Але не впевнена, що швидко звикну і зможу називати вас на ім’я.

 – В академії поки що звертайся "ректоре", а в такі моменти, як зараз – на ім'я. Домовились? 

– Постараюся, – я всміхнулася й кивнула. 

– У тебе чудова усмішка, Ізабелло, – тихо сказав він.

 – Дякую, – неочікуваний комплімент мене трохи збентежив. 

Зараз він був зовсім іншим – і це бентежило. 

В Академії Арканум він завжди був владним, наполегливим, досягав свого. А тепер – ніжно гладив мою руку, і тепло його долоні проникало глибоко в шкіру, розливаючись по тілу приємним затишком. 

– Зголодніла? Я знаю в цьому районі чудовий ресторан. Візьмемо екіпаж – ми його якраз залишили неподалік – і за десять хвилин будемо там. Мені не хотілося до ресторану, тож я ризикнула запропонувати: – А може, ми щось самі приготуємо у вас вдома? Якщо чесно, я трохи втомилась, і мій одяг зовсім не підходить для таких закладів. Я ж поїхала з Академії у форменій сукні, яка точно не пасує до побачень у ресторані. Та й відверто кажучи, в мене ніколи не було відповідного одягу для подібних випадків. 

– Одяг можна й купити, – несподівано сказав Раймонд, і, помітивши мій здивований погляд, поспішив додати: – Якщо ти переживаєш через гроші – не треба. Твій майбутній чоловік – заможний, тож забудь про такі думки. 

Я похитала головою:

– Я, правда, вже втомилась. Але, до вашого відома, мій начальник теж непогано мені платить, тож сукню я й сама можу собі дозволити. 

Ректор засміявся і підвівся:

 – Дійдеш до екіпажа, чи тебе нести? Їжу замовимо дорогою – швидко привезуть.

 – Дійду сама, – пробурмотіла я, підвелася, і вже за кілька хвилин ми їхали широким проспектом. 

Коли ми піднялись до вже знайомої квартири, я знову вагалась на порозі — ,, так само як і минулого разу. Тоді ми посварилися, і Раймонд поцілував мене, а потім просто пішов, залишивши саму. Зараз ситуація була зовсім інша… але хто знає, як він буде себе поводити цього разу? А що як він знову захоче мене поцілувати? Я не була впевнена, що стану заперечувати. Але водночас було трохи страшно – ніби наші стосунки готові перейти на новий рівень.

 Спогад про той поцілунок пробіг гарячою хвилею по спині, і в роті пересохло. Коли взагалі це сталось, що я перестала думати про втечу від нього? Здається, ще нещодавно будувала плани… а зараз усе змінилося.

 – Про що замислилась, крихітко Ізабелло? – його голос вирвав мене з заціпеніння, і я зрозуміла, що стою перед відчиненими дверима квартири, вдивляючись у порожнечу. 

– Та ні про що, – розгублено відповіла я, але не витримала й запитала: 

– Ви ж нічого… такого не задумали? Про що мені слід було б знати заздалегідь? 

Раймонд блиснув на мене сріблом очей: 

– Що ти маєш на увазі? Чи накинусь я на тебе?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍