Читати книгу - "Паперові солдати"

про відкриття у Москві Могили невідомого солдата, Тоня почула, як диктор каже:

— Вічний вогонь запалює Генеральний секретар ЦК КПСС Леонід Ілліч Брежнєв. А смолоскип зі святим вогнем, що прибув з Марсового поля у Ленінграді, вручає йому легендарний льотчик Олексій Маресьєв, людина, яка, втративши обидві ноги, не здалася і продовжувала бити фашистів на своєму винищувачі.

Вона подивилася на військового, який ішов зі смолоскипом у руках дещо дивно переставляючи ноги, і ухвалила рішення.

Автобус зі Львова до Рівного йшов чотири години, і всю дорогу вони з Миколою розмовляли ні про що — тобто про сесію, практику, державні іспити та дивакуватих професорів. Микола був дещо ошелешений запрошенням Тосі, але розпитувати не наважувався — а раптом дівчина образиться. Тося ж навмисне тримала таємницю, щоб не спровокувати дорожніх розмов, які можуть почути сусіди по салону.

Від Рівного до Клевані залишалося зовсім близько, а там уже до хутору впіймали попутку та зручно влаштувалися у відкритому кузові на старих мішках.

Мама Устина зустріла дочку здивовано-радісним поглядом. Невже її супутник — це нарешті «він»? Антося завжди тримала свої душевні справи у таємниці, не балуючи маму відвертими розмовами, аж ось отак знічев’я та приїхала додому з хлопцем!

Бабка Марта, яка дуже здала за останні роки, грілася на сонечку під стіною хати.

— Знайомтеся, це Микола! — оголосила Тося офіційним голосом, в якому не бриніло бодай нотки ніжності, і мама Устина засмутилася.

Бабка Марта зіщулила свої підсліпуваті очі.

— Гарний парубок, — сказала вона.

— Нам треба справу зробити, — Тося поводилася владно, як це часто трапляється у стосунках дорослих дочок із сільськими матерями.

Микола, що ніколи не бачив Тосю такою, розгубився і не говорив жодного слова.

— Може, поїсте спочатку? — обережно запропонувала Устина.

— Встигнемо, — Тося поклала сумку на ґанку і повела гостя до сараю.

— Чекай, — мати раптом захвилювалася. — Що це ти удумала?

— Нічого, — не обертаючись, відповіла та. — Миколі можна.

Вони підійшли до старої перехнябленої споруди, залишивши за спиною стривожену Устину. Біля стіни височіла дровітня. Тося оглянула її і раптом взялася перекладати дрова на інше місце.

— Давай я, — одразу кинувся на допомогу Микола.

Удвох вони швидко повідкидали дрова. Тося присіла і стала вдивлятися у підлогу.

— Що ти там шукаєш? — Микола теж нахилився.

— Ляду. Десь тут має бути ляда.

Вона почала мацати руками, немилосердно забруднюючи їх у порох та тирсу, поки нарешті намацала вузеньку щілину.

— Подай сокиру, — скомандувала вона.

Микола озирнувся і одразу знайшов. Тоді торкнувся дівочого плеча, лишаючи на ньому тирсу.

— Я сам.

Тося відсунулася, і він встромив лезо сокири у ледь помітну заглибину.

— Ну! Ну!

З третього разу дерево рипнуло, і на підлозі раптом намалювався прямокутник з багаторічного пилу.

— Іще трохи!

Врешті ляда піднялася настільки, що її можна було зачепити руками. Хлопець присів і з натугою відкрив її, здійнявши хмару куряви. Чорний отвір війнув в обличчя затхлістю та вологою.

— Світло візьміть, — на порозі стояла Устина з гасовим ліхтарем у руках. В очах її вже не було розгубленості, а лише рішучість.

— Дякую, — Тося присвітила, і Микола почав спускатися донизу.

— Обережно, там дошки, мабуть, погнили, — попередила Устина, і вчасно, тому що під хлопцевою ногою драбина тріснула, і йому довелося вхопитися за краї отвору.

Нарешті він спустився на долівку. Тося подала ліхтар.

Микола роззирнувся у тісному приміщенні і завмер.

Зі столу, лав та полиць, що притулилися до стін бункеру, на нього дивилися стоси листівок, плакатів та карикатур, що закликали, агітували й зазивали українців боротися за Україну, за свою землю і свою державу.

Намальовані солдати йшли у бій під розгорнутими прапорами, і було їх тут багато, тисячі, а може, й десятки тисяч. Десятки тисяч бійців, що здобудуть колись Україну.

Постскриптум

У 60-ті роки в Україні розпочав свою діяльність Український Національний Фронт — підпільна організація, що використовувала для агітації матеріали з криївок УПА. Завдяки добрій конспірації, КҐБ так і не вдалося знищити її попри те, що декількох лідерів засудили до різних термінів ув’язнення.

Україна отримала незалежність у 1991 році. З-поміж наших героїв до цієї дати дожили п’ятеро — Антося, мама Устина, Адрієн Титла, Арт Беббіт та Пітер Титла, той самий, що з нього батько малював «Дамбо». Ну і шостий — капітан МҐБ Стекляр, чорти його не взяли.

Передчуваємо здивований вираз на обличчях читачів. Звісно, частина наших героїв вигадана, але і Ніл Хасевич, і Грім, і Гнат, і слідчі, що їх вистежували (Стекляр, Маркелов та Мудрицький), і Білл Титла з дружиною, сином та батьками, і художники студії Діснея, не кажучи вже про самого Волта — усе це реальні люди.

Те, про що ви прочитали у цій книжці, було насправді — і вісім «Оскарів» за «Білосніжку», і спецгрупа МҐБ з пошуку Зота, і виставки Хасевича в Америці, і запрошення на роботу за океан, і трагедія на переїзді, в якій Ніл втратив ногу, і пінгвіни у студії Діснея, і страйк мультиплікаторів, і ферма Титли у Коннектикуті, і навчання Білла в Європі, і поїздка на землю батьків — Тернопілля. Єдине, чого ми не знаємо, — чи зустрічалися наші герої в реальності. Можливо, вони пройшли один повз одного й не озирнулися, а може, обмінялися кількома фразами, і на тому все скінчилося, але не виключено, що вони й справді говорили про те, що художник — це очі свого народу. Сперечалися щодо того, чим картина світу українця відрізняється від картини поляка чи американця. Доводили, що кожен народ бачить життя по-своєму, по-своєму визначає головне і другорядне, акцент і паузу, колір та контур. Що на один той самий пейзаж люди різних культур дивляться по-різному і по-різному відображають його на папері.

Художники малюють наш світ — сьогоднішній, завтрашній, ідеальний чи карикатурний. Їм дано хист творення майбутнього. Адже усе, що ми сьогодні спостерігаємо навкруги — машини, будинки, сукні, ґаджети, мости, ракети — спочатку було уявлено та намальовано. Навіть кіно починається з малюнка — а що вже там казати про мультфільми!

Діти, які виросли на героях Діснея, дивляться на світ іншими очима, ніж діти, що зростали на «Чебурашці». І тому неможливо переоцінити заслуги Володимира (Білла) Титли, автора революційного діснеївського стилю, «Мікеланджело анімації», як його називали колеги, у творенні сучасної Америки. Адже усі ті,