Читати книгу - "На лезі клинка"

Ґлокто? Прошу, скажи, чому я тут?

«А чому б і ні?»

— Архілектор вважає, що з тебе ще може бути якась користь. Він хоче, щоб ти дав свідчення. — Ґлокта нахилився до грат. — Перед Відкритою Радою, — прошепотів він.

Ревс ще більше зблід.

— А далі що?

— Побачимо.

«Енґлія, Ревсе, Енґлія».

— А якщо я відмовлюся?

— Відмовиш архілектору? — Ґлокта реготнув. — Ні-ні-ні, Ревсе. Не варто робити нічого подібного.

Інквізитор розвернувся і пошкандибав за Северардом.

— Заради усього святого! Тут же темно!

— Нічого, звикнеш! — кинув Ґлокта через плече.

«Дивовижно, до чого здатна звикнути людина».

В останній із кімнат сидів їхній новий в’язень. Прикутий до скоби на стіні, голий і, звісно, з мішком на голові. Він був низький і коренастий, трохи товстуватий, і мав свіжі подряпини на колінах, які очевидно заробив, коли його шпурнули на грубу кам’яну підлогу камеру.

— То це і є наш вбивця, га?

На голос Ґлокти чоловік перекотився, став на коліна і подався вперед, натягнувши ланцюги. Спереду крізь мішок просочилося трохи крові і засохло, від чого на парусині утворилася коричнева пляма.

— Дуже неприємний тип, — мовив Северард. — Хоча зараз він не виглядає вже таким страшним, еге ж?

— Як припече, вони всі робляться сумирними. Де будемо працювати?

Очі Северарда ще дужче засяяли.

— О, вам сподобається, інквізиторе.

— Виглядає трохи театрально, — мовив Ґлокта, — але то нічого.

Кімната була велика і кругла, з купольною стелею, а вигнуті стіни вкривав незвичний розпис. На траві лежало тіло чоловіка, всіяне кривавими ранами, а на його фоні виднівся ліс. Від чоловіка віддалялися одинадцять постатей, шість з одного боку і п’ять — з іншого, зображені у профіль, у недоладних позах, і одягнені в біле, але їхніх облич було не розібрати. Вони стояли лицем до іншого чоловіка в усьому чорному, котрий розкинув руки, а за його спиною палало море яскраво намальованого вогню. Різке світло шести сяйливих ламп не перетворює цю роботу на більш привабливу.

«Може, вона й не найкращої якості — радше прикраса, ніж витвір мистецтва, проте ефект все одно досить вражаючий».

— Навіть гадки не маю, що це таке, — сказав Северард.

— Магьтер Твогець, — пробурмотів практик Фрост.

— Звісно, — кинув Ґлокта, споглядаючи темну постать на стіні і спалахи полум’я за нею. — Тобі треба підтягнути історію, практику Северарде. Це майстер Творець, Канедіас. — Він повернувся і вказав на конаючого чоловіка на протилежній стіні. — А це великий Джувенс, якого він убив. — Інквізитор махнув рукою на постаті у білому. — А це учні Джувенса, маги, які йдуть за нього мститись.

«Страшилки для дітей».

— Хто готовий платити за таке лайно на стінах свого погребу? — запитав Северард, хитаючи головою.

— О, колись подібні речі були досить популярними. У палаці є кімната з таким самим розписом. Це копія, і то поганенька.

Ґлокта поглянув на затінене обличчя Канедіаса, який грізно споглядав кімнату, і на кривавий труп на стіні навпроти.

— І все ж є у цьому щось тривожне, еге ж?

«Нехай і є, але яка в біса різниця».

— Кров, вогонь, смерть, помста. Не знаю, нащо таке малювати в погребі. Можливо, наш товариш-купець приховував щось нечисте.

— Люди при грошах завжди щось таке приховують, — сказав Северард. — А хто ці двоє?

Ґлокта нахмурився і прищурив очі. Обабіч, під руками Творця, виднілися дві маленькі, невиразні постаті.

— Хтозна, — відказав Ґлокта, — може, це його практики.

Северард розсміявся. Навіть з-за маски Фроста долинув легенький видих, хоча його очі не видавали жодних ознак втіхи.

«Ого, добряче ж я його розважив».

Ґлокта пошкандибав до столу в центрі кімнати. Обабіч гладкої, відполірованої поверхні стояли два крісла. Одне було скромним і жорстким, на кшталт тих, що зустрічались у підвалах Будинку питань, зате інше просто приголомшувало. Воно було майже як трон: видовжені підлокітники, висока спинка і коричнева, шкіряна оббивка.

Ґлокта вперся палицею у стіл і обережно сів, тамуючи біль в спині.

— О, це чудове крісло, — вимовив він, повільно втискаючись у м’яку шкіряну оббивку і випростовуючи ногу, що аж палала від довгої дороги.

Йому щось муляло. Він зазирнув під стіл. Там до пари стояв підніжок.

Ґлокта закинув голову й зареготав.

— О, це взагалі пречудово, але не варто було!

Він заклав ногу на ослінчик і ахнув від задоволення.

— Це найменше, що ми могли зробити, — сказав Северард, склавши руки на грудях і спершись на стіну поруч із Джувенсом, котрий стікав кров’ю. — Ми добре збагатилися завдяки твоєму другу Ревсу, дуже добре. І ти завжди про нас піклувався, а ми цього не забуваємо.

— Уг-гу, — протягнув Фрост, киваючи головою.

— Ви мене розбалуєте.

Ґлокта провів пальцем по начищеному дерев’яному підлокітнику.

«Мої хлопці. Де б я був без них? Певно, лежав би досі в ліжку вдома, а біля мене метушилась би мама, хвилюючись, як тепер знайти мені пристойну дружину».

Він оглянув інструменти на столі. Там, звісно, стояв його ящик, і декілька інших речей — трохи потертих, але все ще цілком справних. Його увагу привернула пара кліщів з довгими ручками. Він глянув на Северарда.

— Зуби?

— Я подумав, що це непоганий початок.

— І справді. — Ґлокта облизав свої порожні ясна, а тоді захрускотів пальцями, одним за другим. — Що ж, хай будуть зуби.

Як тільки зняли кляп, убивця почав кричати до них штирійською, плюючись і лаючись та безглуздо смикаючи ланцюги. Ґлокта не розумів ні бельмеса.

«Але, гадаю, я більш-менш вловлюю сенс. Думаю, це щось дуже образливе. Щось про наших матерів і все таке. Але мене нелегко образити».

Він виглядав підтоптаним: обличчя рябе від віспи, ніс неодноразово зламаний і викривлений.

«Яке розчарування! Я сподівався, що хоч цього разу мерсери наймуть когось пристойного, але купці є купцями. Вони завжди шукають вигоди».

Практик Фрост припинив безглуздий потік лайки, гарненько гепнувши чоловіка в живіт.

«Це перейме йому подих на хвилинку. Якраз вистачить, щоб вставити слово».

— Так, — сказав Ґлокта, — ми не будемо терпіти цих дурниць. Ми знаємо, що ти професіонал, якого відправили, щоб непомітно виконати роботу. Але хіба можна бути непомітним, коли говориш чужою мовою, га?

В’язень нарешті перевів дух.

— Будьте прокляті, драні виродки! — кинув він засапано.

— Прекрасно! Спільна мова чудово підійде для наших балачок. Передчуваю, що таких в нас буде декілька. Ти хотів би щось дізнатися про нас, перш ніж ми почнемо? Чи зразу в бій?

В’язень підозріло скосив очі на мальовану постать майстра Творця, що нависала над головою Ґлокти.

— Де я?

— Ми недалеко від Мідлвей, біля води.

Ґлокта скривився, коли його ногу раптом скорчило. Він обережно її випростував, почекав, поки хрусне у коліні, а тоді продовжив.