Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

без нервів, може, грошей трохи привезе, не все ж на батьківських ресурсах виїжджати…

Отже, якщо добре подумати: кого вони насправді так дістали і хто настільки близький до Хазяїна, що аж начальник його безпеки переглядає відео нальоту «Автомайдану» на черговий маєток із художнім розписом парканів? Хто той важливий птах? Але думка знову зіскочила вбік. Паркани. Так, знову ці паркани. Як і в Криму, тут, у Києві, як і по всій країні, вони відгороджують землю і воду від людей, перекривають дороги, приховують життя заможніх і впливових. Паркани – проти них вона бореться перш за все, вони – найбільше зло. Не проти системи, не проти людей, навіть не проти особисто Хазяїна, бо все це – лише наслідки, а паркани – ось уособлення, ось сутність країни, що постає. Згадала, як говорив про зміни, що необхідні країні, Іван: «На самому початку потрібно зробити дві речі. По-перше, щоб розрив між мінімальною і максимальною заробітною платнею був не більше ніж у п’ять разів. І по-друге: всі приватні паркани в країні мусять бути не вище одного метра десяти сантиметрів… Ось потрібно так спробувати пожити рік-другий, подивитися, як люди зможуть звикнути до таких умов…» Над Іваном за такі, на перший погляд, недолугі пропозиції деякі їхні друзі дуже сміялися, але потім, коли добре подумали над тими словами, сміятися перестали. Бо несмішно.

Отже, одним із останніх виїздів «Автомайдану» був у Гореничі, до маєтку Генерального прокурора Кашки. Виїзду передувала цікава передісторія: у прес-центр Будинку профспілок затесався якийсь начебто есбеушник: показував фотки, документи, що начебто свідчили про те, що Кашка – гомосексуаліст. Як есбеушник туди потрапив – невідомо, але на те він і есбеушник, щоб потрапляти туди, де на нього не очікують. Хоча плів він, якщо розібратися, речі дурнуваті та нікчемні, тож незрозуміло, на що розраховував у підсумку:

– Я допоможу вам, майданівцям! Це для мене – справа честі, бо ви боретеся з такими моральними виродками, як оцей!

Есбеушник сипав прізвищами, справами, фактами, молив «вивести цього підараса на чисту воду» та таке інше. Звісно, папку з «документами» взяли і швидко розтягли журналісти, але Саша ні до, ні після не зустрічала, щоб вони десь хоча б раз спливли, що підкреслює рівень їхньої підготовки. Очевидно, що то була підстава, провокація, незрозуміло, правда, на що розрахована, тим не менш, працювали проти Майдану і такими брудними методами.

Натомість Саша для себе узріла в отій папці, що їй також довелося потримати у руках, фотографію будинку Кашки у селі Гореничі. «Добре, нехай буде Кашка, якщо до Хазяїна ми поки що не добралися!» – так подумала, вскочила в машину – за кермом сидів її помічник, хлопчина з Кременчуга Льоша, сміливий і розумний. Разом зі своїми друзями він спеціалізувався на тому, що пробирався в тил правоохоронцям і псував техніку: забивав вихлопні труби вантажівок і автобусів ганчірками, від’єднував шланги гальмівної рідини, проколював шини, словом, пакостив, як тільки міг.

Вони швиденько мотнулися в Гореничі вдень, сфотографували той будинок, що бачили у документах, але, як тільки виклали в Мережу, Саші подзвонив Славко і повідомив, що знаючи люди підказують, що вони помилилися, на світлинах – не маєток Кашки. Маєток Кашки – так, у Гореничах, десь зовсім поруч, але точно не цей. Саша швидко прибрала фотографії зі своєї сторінки, подзвонила Льоші, і ввечері вони знову поїхали в Гореничі – вона любила доводити свої справи до логічного завершення. Там, видно, щось вже пронюхали, тому охорони стояло багато, здавалося враження, що охороняли якусь фортецю коронованої особи. Звичайно, Сашу цей факт не зупинив – вони змогла підібратися на відстань вдалого кадру, зробила кілька знімків – і тут її таки побачили.

Не роздумуючи, вона зірвалася з місця і побігла.

– Хлопці, здаватися ми не будемо! – тільки й встигла прокричати, коли заскочила в свою машину. – Якщо візьмуть, мені кінець!

Наздогнали їх досить швидко. Саша зупинила машину, дочекалася, поки переслідувачі також зупиняться і почнуть виходити зі своєї машини, переконані, що справа зроблена і тепер потрібно лише надягнути на неї кайданки, – і знову різко дала по газах. Коли вирвалися на Житомирську трасу, вона повторила свій маневр із зупинкою і різким стартом, але тепер точно вже розуміла, що наступного разу втекти їй не дозволять, і це був останній раз, коли такий дешевий фінт пройшов безкарно. Стріляти, звісно, вони не стрілятимуть, але те, що приймуть жорстко, – не сумнівалася. Тому виїхала на зустрічну смугу і з усіх сил натисла педаль газу.

– Що ти робиш?! – закричав перелякано Льоха. – Ти ж… божевільна! Зараз же година пік!

При чому тут «година пік», він не зміг пояснити навіть уже потім, коли все закінчилося. У чому Льоха стовідсотково мав рацію – що це і справді було справжнє божевілля. Картинка вимальовувалася епохальна: вони мчали зустрічною смугою, розганяючи десятки зустрічних автомобілей, а за ними на повній швидкості з мігалкою неслася машина «Беркута», з якої кричали в мегафон, вимагаючи зупинитися. Де вона розраховувала сховатися? Як врятуватися? Звісно ж, що на Майдані. Потім Льоха згадував старий англійський анекдот: англієць дзвонить дружині, що за кермом власного автомобіля лише кілька днів, і говорить, щоб вона була обережною, бо по радіо передають, що там, де вона зараз їде, якийсь божевільний мчить на великій швидкості прямо по зустрічній смузі. «Та тут їх сотні, коханий!» – відповідає дружина.

Зрештою, вони відірвалися. Охорона Кашки не ризикнула влаштовувати перегони у Києві. Але, звісно, номери машини вони запам’ятали, так що не потрібно було Гуслякову, начальнику безпеки Хазяїна, навіть і відео переглядати – все й так очевидно. Отже, вона їх дістала! Приємно чути. Проте зупинятися і не думала.

Наступною жертвою «Автомайдану» став паркан міністра внутрішніх справ Сахарова. В той день Саші подзвонила мама і повідомила, що у Філі завтра мусить відбутися перший дитячий ранок. «Господи, – подумала Саша, – моя дитинко!» Вона враз зрозуміла, наскільки скучила за малим. Їй так захотілося притулитися, обійняти синочка, розцілувати, відчути те, ні з чим не порівняне, тепло дитячого тільця, що, здається, ще й досі пахне маминим молочком. Але не можна! Не можна! Саша ледь не заплакала. Вдома вона вже не була близько місяця…

Сахаров жив у Лісниках під Києвом. «Автомайданівці» виконали свою вже майже стандартну процедуру: зробили кілька заяв для камер журналістів, поскакали біля паркану (звісно, височенного), Саша відповідно залишила автограф: «Тут живе кат Майдану!» А на зворотньому шляху їх спіткала звістка – Хазяїн підписав амністію! Значить, всіх її друзів мусять скоро