Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

випустити! Значить, Ігоря також випустять! Значить, їй вже нічого не загрожує, і сьогодні ввечері вона може поїхати додому, притулитися до малого?! Звісно, Саша розуміла, що підписана амністія і виконана амністія – то є дві дуже різні дії. Проте, голос розуму звучав усередені все слабше, натомість материнський інстинкт говорив усе голосніше: додому, додому, додому! До сина! До сина! До сина! Обійняти, розцілувати, розплакатися… Так скучила. Страшенно.

Для конспірації Саша вирішила нікого не втаємничувати у свої плани. Опівночі вона витягла з мобільного телефону батарейку і піднялася на Інститутську, де біля входу в станцію метро «Хрещатик» залишила машину. Було не дуже людно, але все ж таки Майдан стояв поруч, і люди ходили, але знайомих Саша не зустріла. Озирнулася, намагаючись зрозуміти, чи ніхто за нею не слідкує, але насправді навряд чи можна було щось достеменно розібрати, та й втома брала своє: не спати нормально стільки ночей, весь час на ногах, постійна нервова напруга, акції, стрес, хаотичне харчування… Коли вона взялася за ручку дверей машини, до неї раптом звернулася жінка, на вигляд своя, майданівська:

– Ой, сонечко, виручай! Терміново треба доньці подзвонити, у мене батарейка в телефоні сіла, вона хвилюється за мене…

Саша не могла відмовити.

Їхала, не поспішаючи. Не тому, що не хотіла їхати швидше, відчувала – фізично не може, тому вела машину так, як підказувала інтуїція: спокійно, без нервів, майже повзла по дорозі. Коли повертала на трасу, раптом помітила, що за нею також повертає машина – блимнули вогні поворотів, – яку вже начебто бачила нещодавно в місті. Переслідувачі? Можливо. Якщо так, то що робити?! Не встигла знайти відповідь, як сильний удар – спочатку Саша не могла повірити в це! – потряс її машину, і вона злетіла з траси в кювет і заглохла. Уже там, у кюветі, Саша нарешті остаточно прокинулася і прийшла до тями – це не сон! Тільки-но її машину дійсно скинули у кювет, очевидно, хочуть імітувати дорожньо-транспортну пригоду, тож треба якось вийти з машини, тікати… Щоб не дати вбивцям шансу, щоб люди знали, що це – зухвале вбивство, а не банальна ДТП. Дверцята не відкривалися. То й добре, тому що біля машини з’явилася фігура чоловіка, який почав нервово смикати дверцята, намагаючись відкрити. На мить мужик зник, потім повернувся і з усієї сили жбурнув камінюку у скло, Саша ледь встигла відсторонитися. Камінь упав у салон, скло усипало волосся, і тут Саша повернула ключ запалювання, і машина – о, диво! – завелася і рвонула з місця.

Саша вирулила на трасу і поїхала по зустрічній смузі, сигналячи з усіх сил, розраховуючи, що можливо, хтось почує і прийде на допомогу. Бо переслідувачі і не думали відступати. Попереду Саша бачила заправку, і в голові промайнула думка, чи не врізатися в неї, але побоялася когось вбити. Зрештою вона вискочила на свою смугу, і тут машина знову заглохла. Не випробуючи долі, вона вискочила на узбіччя і побігла з останніх сил. Останнє, що вона побачила і чітко запам’ятала – машина, що мчить прямо на неї. Саша стрибнула в кювет, і темрява замкнула свідомість.

Періодично Саша бачила обличчя чоловіка, що схилявся над нею і бив кулаком: наче навколо трава зелена, сонце сяє, а потім з’являється тінь з важким, наче молоток, кулаком, і опускає його тобі в обличчя. Але ніякої болі. Просто відчуваєш, як хрустить і ламається твій ніс. «Добре, – думала Саша. – Ти ж, зрештою, сама цього хотіла – жертви. Ось ти свого і домоглася… Твоя смерть допоможе Майдану, допоможе країні. Далі піде все як потрібно, бо зараз, вбиваючи мене, вони роблять велику помилку… Смерть – саме та цеглинка, якої не вистачає, щоб сколихнулася вся країна!» – такі дивні думки блукали в її підсвідомості, поки її обхожував кулаками переслідувач. Раптом Саша згадала про свого малого, і на неї накотила зовсім інша хвиля – провини перед рідними, і вона сказала, хоча ні, подумала, що сказала, а насправді просто подумала: «На мене синочок чекає, майте це на увазі! Мій маленький…» І посміхнулася. Бо так дико прозвучало оте «майте на увазі» – що вона до своїх вбивць звертається на «ви». А потім вона вже нічого не пам’ятала.

А коли відкрила очі, то першими, кого побачила, були два переляканих міліціонери, які клопотали над нею.

– Я з Майдану, – прошепотіла Саша скривавленими губами, від чого менти перелякалися ще більше.

– Ти можеш комусь подзвонити? – запитали.

– Мій телефон… Не знаю де.

– Може, номери пам’ятаєш?

Як не дивно, Саша пам’ятала номери, і першим продиктувала номер Івана. Менти сказали чоловіку кілька фраз і передали слухавку Саші, що так і продовжувала лежати в кюветі.

– Ти де? – запитав Іван.

Саша хотіла було пожартувати цитатою з відомої колись реклами «А я на морі!», але не знайшла сил:

– Я не знаю…

Далі Саша самостійно зробила ще кілька дзвінків: Славку перш за все, а на «Автомайдан» навіть відправила смс, після чого зітхнула з полегшенням – реально відбулася щасливо, бо жива. Можна сказати, свій обов’язок виконала.

Губу зашивали без наркозу, щоб не ризикувати, бо лікар сказав, що невідомо, в якому стані мозок, тож наркоз може наробити біди, а губу потрібно рятувати. Дивно, але болю Саша не відчувала і досі. Натомість, її неймовірно трусило, аж підкидало тіло на операційному столі, і що вона не намагалася робити – дихати, не дихати, думати про літо, думати про родину, думати про малого, думати про спекотну пустелю – нічого не допомагало.

– І не допоможе! – запевнив лікар «швидкої». – То адреналін виходить з вас. Як тільки вийде, тоді і стане боляче. Нормальний процес…

– Лікарю, все буде в порядку? – ледь ворушачи губами, запитала Саша. – Усе зі мною нормально?

– Ну як нормально? Ніс полагодять, губу от зашили. Можуть бути проблеми з оком, бо били сильно, і сітчатка може відслоїтися… А що там у голові – я не знаю. Треба МРТ робити.

– Дуже болить…

– Час покаже. Потрібен спокій.

– Спокій… – Саша навіть посміхнулася. – Який там спокій?! Головне, процес пішов, – сказала вона і скривилася від болю, більше хвилини активної розмови вона попервах не витримувала.

– Який процес? – запитав лікар, а потім, напевне, не очікуючи на адекватну відповідь, зітхнув і більше ні про що не запитував.

Все, що Саша яскраво пам’ятає з днів, проведених у лікарні, – шалений головний біль. Будь-який гучний звук віддавався диким болем, що пронизував голову і тіло, паралізовував, пригнічував, вводив у стан паніки. Найболючіше випробування чекало Сашу на Новий рік,