Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

«плаща та шпаги» вже з вересня й в одному гангстерському кіно з початком наступного року. Фільм за мотивами роману Честера Хаймса. Тібор радо погодився. Гонорар, правда, не вражав, зате обіцяли відсоток від касових зборів. Не варто переоцінювати можливості малобюджетних стрічок. Головне, що була робота.

— А мама?

— Ти ж знаєш, що…

Раптом Тібор усвідомив, що, перебравшись на Захід, він більше її не побачить. Навіть безчестя має свій поріг, і нікому не під силу його переступити. Він уявив, як вона сама сидітиме в Дебрецені та безперестану запитуватиме себе, чому любий синочок покинув її. З важким серцем вони повернулися до краю щасливих трудящих, де Тібора прийняли за національного героя, видатнішого з комедіантів, жертву імперіалістичної несправедливості, що дозволило врешті зіграти знаменитого Галілея.

В Угорщині на пальцях однієї руки можна було перелічити тих, хто знав правду. Красунчик Тібор, найпопулярніший актор країни, задля кого угорки душу були ладні продати, був без пам’яті закоханий у свого агента Імре. Їхній роман був до того пристрасний, що й таємний. За тих часів Партія особливо не бавилася з такими асоціальними типами та їхнім антипролетарським коханням. Імре стало розуму одружити коханого чоловіка на своїй асистентці, що розбило серця мільйонам угорок й розсіяло чутки з вищезгаданого приводу.

Свинцеве небо пустило розколини. Із неочікуваних щілинок, невіданих просвітів долинав солодкий аромат свободи. Ступаєш крок. Чекаєш свистка жандарма. Немає жандарма. Ступаєш другий, третій, ідеш далі. Настає мить, коли заходиш так далеко, що вже несила відступити. Маєш рухатися далі. Будь що буде. Оце й зветься революцією. Тібор грав у «Житті Галілея» в Будапештському театрі комедії. Це була далеко не перша брехтівська п’єса на його рахунку. Імре отримав усі офіційні дозволи. Приводів для хвилювань не було. Та й то був схвалений марксистський автор. Після третьої вистави п’єсу призупинили з незрозумілих причин. Кілька співставлень і дурнуватих паралелей між нетерпимістю й догматизмом. Іще вчора така заборона залишилася б непоміченою. Нікому і на думку не спало б обговорювати це. Але подія припала на 16 жовтня 1956 року — період народних заворушень і протестів[89]. Студенти маніфестували проти такої цензури. Буквально за три дні Тібор обернувся на символ утиснених свобод. Він пороздавав численні інтерв’ю, висловив солідарність заколотникам, публічно спалив свій партбілет і надихнув співвітчизників повстати на супротив. Як і решта, він був переконаний, що сороміцькому режиму настав кінець і нарешті запанує жадана воля. Екзальтовані актори одностайно вирішили не зупиняти вистави. Щовечора у великому університетському амфітеатрі, попри заборону, перед захопленим натовпом, що без упину перебивав спектакль посвистуванням трибуналу Інквізиції та оваціями Галілео. Тібор не був героєм. Ніщо в житті не готувало його до ролі прапороносця. Хвиля повстання залила країну й накрила його самого. Коли 4 листопада російські війська оточили Будапешт, він зрозумів, що будь-який спротив марний. З голими руками не підеш на армію у 75 000 осіб із 2 600 танками Т-54, опорядженими коаксіальними кулеметами. Героїчний, безвихідний і непотрібний опір протримався тиждень. Тібор вирушив до Дебрецена за Мартою. Однак з усіма цими страйками, масовими втечами й панікою намір втілити не вдалося. Уже 6 числа населення охопила паніка. Англійські та французькі десантники висадилися відбити Суецький канал. Росіяни й американці кинули невдоволений погляд — підібгавши хвоста, ті відмовилися від затії, а коли росіяни пригрозили атомними ракетами, більше нікого не цікавило, що відбувається в якійсь там Угорщині.

Після триденного вичікування серед снігів і хуртовин, 9 числа, Тібор з Імре таки дісталися Австрії. Усі нажитки лишилися позаду, вони опинилися посеред Відня без су за душею. На гроші від продажу машини вони протягли місяць. Але якої роботи можна шукати в цьому прісному місті, де усе скидалося на декорації дешевих оперет, до всього заваленому тисячами розгублених і загублених співвітчизників? «Мене знають у Парижі», — заявив Тібор, пригадуючи канський прийом.

2

Я ненавидів спорт. Ненавидів спортсменів. Вони були придурки, і від них зажди тхнуло. Однак я стрімголов гнався за Сесіль, яка мало не підскакувала попри свої дві пачки на день. Я там мало не непритомнів. Серце калатало, скроні шалено пульсували, ноги ледве тримали, а я навіть не курив. Час од часу вона кидала погляд на ар’єргард, сповільнювала крок і оберталась, щоб вирівнятися зі мною. Щойно я наздоганяв, вона запитувала не переводячи духу:

— В порядку?

Я був бордовий і мокрий. Аж пар із вух. З носа текло, як із фонтану. Я навіть не відповідав: вона усе одно не слухала, а скакала далі. Я обома руками підтримував позичені в П’єра шорти, інакше вони б полетіли додолу.

— Ми так вічно летітимемо?

Хоча я вигукнув як міг, вона не обернулась. А що, як за цією дурнуватою ідеєю зайнятися спортом криється дещо цікавіше? Якщо янгольське обличчя приховує лицемірну посмішку? Може, вона хоче відігратися на мені за Франка? Хоч «Іфігенію» перечитуй. Візьму це до уваги. Я рухнув на першу-ліпшу лавочку. Вона все віддалялась. Коли вона мене не знайде, то буде змушена повернутися. Я задовбався намотувати кола Люксембурзьким садом у цій пилюці. Це не бігова доріжка. До цього парку приходять помріяти й почитати, насолоджуючись фонтаном Медічі. Аж ніяк не блазнювати в завеликих кальсонах.

Аби вранці витягти її з ліжка, довелось дзеленькати у двері хвилин десять. Я зварив їй міцної кави з молоком. Вона вийшла в лимонно-жовтому костюмі джерсі.

— Що скажеш?

— Оригінально.

— Американський. Вартує шалених грошей. А де твій одяг?

— Я думав, ми підемо в Люксембурзький сад на прогулянку.

— Тебе треба в щось вдягти.

Вона затягла мене до П'єрової кімнати. Я не заходив сюди з дня його від’їзду чотирнадцятьма місяцями раніше. Усе стояло точнісінько так, як залишив П’єр. Розстелена постіль, ковдри жужмом, прим’яті подушки, з десяток звалених у стоси книжок, на підлозі програвач, а довкола повно платівок на 45, одяг розкиданий як-небудь, і на столі відкоркована пляшка коньяку в компанії двох порожніх склянок. Безлад й оточені ореолом порохів предмети порожньої кімнати свідчили про те, що П’єр у ній більше не мешкав. Сесіль розчинила шафу й витягла гору светрів упереміш із сорочками та скинула то добро на підлогу. Потім витягла з купи біло-бузкові шорти й тицьнула мені як трофей.

— Ти ж не думаєш, що я це вдягну?

— Це шорти П’єра. Припини дутися, це бісить.

— На кого я схожий? Таких, як я, тут уміститься двоє.

— Вдінеш ремінь.

Отак я і стояв, виряджений у ці білі шорти й білу футболку для регбі з бузковим комірцем Паризького університетського клубу, здоровенну,