Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

із засохлими плямами бруду, з номером 14 на спині. Я дивився в дзеркало й почувався клоуном.

— Ти схожий на справжнього регбіста, — кинула вона.

— Може, ліпше станемо до прибирання? Я би взявся за його кімнату. Він був би втішений побачити порядок.

— Візьмемось за це згодом. Треба буде розібрати його книжки.

У двері задзвонили. Консьєржка принесла пошту. Надійшов лист від П’єра. Сесіль гарячково розірвала конверт й заходилася читати. Її усмішка кудись щезла. Вона насупилася, не встиг я й слова мовити, як вона змалиновіла, розірвала листа й викинула до смітника.

— Що йому до того? Хіба я лізу в його справи? Уже й він мене цим виводить!

Вона вилетіла з кімнати розлючена. Я зібрав клаптики й розклав на журнальному столику — довелось докласти трохи зусиль, щоб зібрати пазл.

Люба Сесіль,

від мого останнього листа нічого не змінилось. Мерзнемо, як і парижани. Час убиваємо біля радіо, слухаємо алжирські новини. Упевнений, ти знаєш не менше за мене. Я не розв'язав жодної з поставлених раніше проблем. Тут час нічого не вартує. Не знаю, може, це місце на мене так впливає, але я став фаталістом. Я детально виклав свою теорію трьом друзям у белоті. Вони вирішили, що я здурів. Між двома партіями ми вели тривалі дискусії. Я прочитав їм чимало розділів моєї книжки. Думав, вони аплодуватимуть мені, ще й заохотять до роботи. А вони не зрозуміли жодного мого слова і чому я взагалі ламаю голову над теорією революції. Вони й чути цього не бажали. Цікаве спостереження, зважаючи на те, що вони звичайні робітники, селяни чи просто безробітні. Перш ніж поринути в редагування останньої частини, хотів би провести серйозне опитування. Маю надію, у мене все вийде: мої люди поважають мене як доброго сержанта, бо я їх не ображаю й не горланю з ранку до ночі. Я чекаю значних результатів мого масштабного опитування, це підкаже мені подальший напрям руху.

Як там твоя наукова робота? Був би радий почути кілька слів про це. Уже кортить дізнатися, як ти підійшла до проблеми Араґона, сюрреалізму та його розриву з Бретоном. Допевне варто з'ясувати історичне підґрунтя сюрреалізму, далі хто кого та що зрадив. Надішли мені кілька аркушів. Тобі треба із цим розібратися. Я тебе знаю. Тобі захочеться змін. Оце буде серйозна помилка. Головне тепер — твоя дипломна. Ти мусиш успішно захиститися. І буквально не маєш права жертвувати роками важкої праці задля ефемерної примхи. З дипломом психолога тобі точно не знайти роботи, а ось як тут захистишся, здобудеш місце викладача — хочеш чи ні, але це реальна робота. Ти для неї створена…

Була ще майже сторінка схожого змісту. Делікатна тема, до якої П’єр так грубо підійшов. Я саме дешифрував, коли влетіла Сесіль, зла мов фурія.

— Це ти йому доніс?

— Ні!

— Ти єдиний про це знав!

— Я нічого йому не казав. Я йому не писав.

— Звідки він тоді дізнався, що я хочу закинути диплом?

— Мені нічого про це не відомо.

— Це неможливо, Мішелю. Ти брешеш!

— Він говорив гіпотетично, це припущення. Адже ти ще не вирішила. Ти поки замислилась над припиненням роботи. Це нормально, що брат дає тобі пораду.

— Плювала я на нього з його безглуздими порадами!

— Візьми ручку й напиши. Йому буде приємно.

— А тобі що до того? Хіба я просила тебе про це? Я впевнена, це все ти. Ах ти малий брехун, провернув усе за спиною.

— Як я міг розповісти, якщо в мене немає його адреси?

— Присягайсь, що ти йому не писав.

— Присягаюся!

— Слово честі? Дивись мені в очі.

— Даю слово, Сесіль. Мені все одно, займатимешся ти філологією чи психологією.

— А він проникливий, мій братчик.

— Він тебе знає.

— Моя робота і близько не готова до читання. Ходімо, час бігати.

Я переводив дух на лавочці. Сесіль довелось повернутися.

— Ти так і будеш зупинятися що п’ять хвилин?

— Я виснажений! І ці шорти з мене спадають.

— Ти мене вже дістав. Вічно чимось невдоволений!

— Думаєш, з тобою легко? Та ти нестерпна! Справжня мегера! Хочеш бігати — вперед, насолоджуйся. Але без мене!

— П’єр мав рацію, ти дійсно малий дурень!

Я розлючено попрямував до виходу із саду. Ми часом сварилися. Але так сильно ніколи. Я трохи зачекав біля воріт, але її голосу так і не розчув. Я обернувся. Сесіль щезла. Я не міг у такому вигляді повернутися додому. Усі речі залишилися в неї. Отож я був змушений туди повернутися. З годину просидів на сходах. Вона була здивована мене бачити.

— Що ти тут забув?

— Мій одяг усередині.

— Заходь, вип’ємо кави.

— Не хочу.

— Я зроблю тобі шоколад, що скажеш?

— Слухай, Сесіль, я переодягнусь і відразу піду.

— Ти більше не мій братик?

Такому протистояти я не міг. І вона це знала.

— З тобою останнім часом важко.

— Я кинула палити.

— Не може бути! Давно?

— Я не торкалась сигарет уже тиждень. Ти єдиний, на кому я можу зірвати злість.

Вона зібрала зі столу рештки П’єрового листа, натиснула на педаль смітника й укинула їх усередину. Довелося пити каву з молоком. Шоколад скінчився.

— Не могла мені сказати?

— А чому я по-твоєму налягла на спорт? Я набрала зо два кіло.

— Ти набрякла.

— А незабаром буде сім. От побачиш. Одна моя знайома набрала десять. Я обзаведуся складочками. Тобі таке подобається?

— Не думаю, що було б сильно помітно.

— І мови бути не може!

Вона зникла. Повернулася з фотоальбомом. Витягла світлину.

— Це моя мама до шлюбу. Вона важила сорок вісім кіло.

Вона хутко перегорнула сторінки, зупинилася ближче до кінця й тицьнула пальцем у чорно-білу світлину, де мама в хутряному манто позувала на тлі ресторану «Акрополь».

— Плюс п’ятнадцять років, плюс тридцять кіло. Не хочу на неї перетворитися.

— Не обов’язково, що на тебе це чекає.

— Чекає, доньки з часом стають схожими на матерів, а сини на батьків. Звідси всі проблеми.